Початок війни я зустріла у Харкові. Жила там майже п’ять років. Ми з подружкою винаймали разом квартиру. Вона мене розбудила, тому що прокинулась від незрозумілих звуків. Подивились у вікно – летять снаряди. Так і почався наш перший ранок війни. Ми зібрали найнеобхідніші речі, викликали таксі. Страшно було залишатися там. Ми жили на Салтівці, біля окружної, нам було все видно.

На початку війни неможливо було зняти гроші, у магазинах був ажіотаж – великі черги, достоятися нереально. Постійні вибухи - це було страшно.

Складно було виїхати з Харкова. Транспорт не їздив, на таксі – ціни шалені, мало хто був згоден відвезти нас на вокзал. Їхати у невідомість було лячно. Зараз уже ми пристосувалися. Було дуже страшно перебувати на вокзалі: бачити таку кількість людей, переживати, візьмуть чи не візьмуть в евакуаційний потяг. Я виїжджала із Харкова шостого березня на захід України до Львова, а потім поїхала в Чехію. Зараз повернулась в Україну, тому що дім є дім.

Шок був і страх, коли почали літати літаки. Не передати словами відчуття, коли ти перебуваєш у будинку, і хитається весь дім, усе тремтить.

У підвалі теж страшно, тому що бачиш, що будинки руйнуються, і можна залишитися під завалами. Тоді страх був у всьому. І зараз страшно, бо не знаєш, де влучить наступного разу.

Було дуже страшно, коли ми з сестрою були на Південному вокзалі, і почався обстріл. Ми стояли на пероні, у потяг ще не пускали, людей навколо купа, добігти вже нікуди неможливо. Страшно було. Страх тоді був у всьому.

Була велика нестача ліків. В аптеках вже нічого не було. Їжу і воду заощаджували. Електроенергія була, пару разів відключали світло і опалення, але в цілому все нормально було. Це у той період, коли я перебувала у Харкові.

Спочатку я сподівалась, що війна ось-ось закінчиться. А зараз хотілося б, щоб вона швидше закінчилася, але як буде насправді – невідомо.

У мене зараз є чоловік, скоро народиться дитина, тому своє майбутнє бачу хорошим. Сподіваюсь, що війна ось-ось закінчиться і ми повернемося всі додому до мирного життя.