Котецька Богуслава, 16 років, 11 клас, ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Антоняк Оксана Василівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Та ніч, яка розділила наше життя на «до» і «після», була звичайною, схожою на тисячі ночей. Ми готувалися до сну, про щось жартували, кіт  Вася шукав собі тепленьке місце – затишок і мир панували в нашій оселі. І лише новини з екрану телевізора навіювали якийсь неспокій та тривогу…

Ми готувалися споглядати кольорові сни. Ніхто й гадки не мав, що щось може піти не так, але в ту зимову  ніч з 23 на 24 лютого все змінилося…

Люди  ще нічого не підозрювали, коли о 03:40 ночі на територію України  вторглась російська орда… Світ українців перевернувся з ніг на голову.

Особисто я той день не забуду ніколи. Я прокинулася від маминого схлипування й татових слів: «Доню, прокидайся. Війна!»

Соцмережі розривались від страшних кадрів пошкоджених будівель, зруйнованих вулиць і цілих кварталів… Телебачення кричало про вибухи в містах та селах. Мій телефон буквально розривало від повідомлень із різних джерел. Група нашого класу майоріла страшними новинами про  події, які трапилися на території України за останні декілька годин, хвилин, секунд…  А  потім я вперше в своєму житті почула сирену, яка сповіщала про повітряну тривогу.

Серце стискалося від болю, душа тікала в п’яти від страху й невідомості, а мозок відмовлявся вірити у те, що відбувається. Кожне нове повідомлення, рядок новин та розповіді кореспондентів змушували нервуватися все більше. Рука невпинно тягнулась до заспокійливих, а мозок відмовлявся сприймати реальність. Хотілося думати, що це лише сон.

Поступово я почала розуміти, що це, на жаль, мені не сниться. З екрана телевізора я побачила втомлене обличчя Президента Зеленського, який повідомив про повномаштабне вторгнення рф на територію України. А бункерний дід путін стверджував, що це спецоперація з порятунку українського населення від бандерівців, неонацистів та багатьох інших ворогів, які, на його думку, нам загрожували. До цих пір не розумію одну річ: яке йому, очманілому від влади маразматику,  діло до нашої країни, наших законів і шляху, який ми обрали. Хто дав йому право наводити тут порядки, коли на його росії панує повний хаос, відсутня свобода слова, а люди бояться своєї влади?! 

У нашому будинку запанувала тиша. Вона була настільки голосна, що боліло у  вухах. Розгублені, ошелешені останніми новинами, ми, мов закам’янілі, дивилися одне на одного. А потім вирішили: кожен має внести свою частку в боротьбу з ненависним ворогом.

У місті було призупинено роботу, почалось облаштування бомбосховищ, блокпостів, а військкомати просто тріщали від кількості бажаючих стати на захист своєї держави. Сотні,  тисячі молодих хлопців та дівчат були готові віддати своє життя за волю свого народу, за мирне й щасливе майбутнє, за країну, яка ніколи ні перед ким не  стане на коліна. Чоловіки облаштовували блокпости із блискавичною швидкістю. Діти й жінки плели сітки, молодь допомагала теробороні. У всіх був свій бойовий фронт, на якому кожен воював та докладав усіх зусиль, щоб зупинити ворога.

Наше невелике містечко стало однією об’єднаною родиною, яка зі щирими посмішками та теплими обіймами  прийняла біженців із окупованих міст та надала  їм допомогу.

Минув тиждень, за ним другий. Я почала адаптовуватись до воєнного стану. У той момент було зрозуміло, що нервами та переживаннями  нічого корисного  не зробиш. Тоді, як ніколи, була важливою підтримка морального духу наших ЗСУ, цілого народу. Саме в той момент я  почала писати патріотичні вірші, які підіймали моральний дух кожного українця, незважаючи на вік і стать.

Ні для кого не секрет, що воєн без втрат не буває. Але ж якими болючими були сумні звістки із передової про загибель наших хлопців-хмільничан! Кожна втрата земляка залишила слід у нашому серці на все  життя. Молоді хлопці поклали своє життя за наше світле майбутнє. Вони стали янголами. Не судилося їм прожити довге життя поруч із коханими, дружинами, дітьми та батьками, вони більше ніколи не обіймуть своїх рідних… Вони боронили свою землю від рашистського окупанта…

Якою дорогою ціною нам дається воля та незалежність! Скільки життів покладено на вівтар України! 

Ось уже більше шести місяців наша хмільницька родина продовжує тримати оборону. Ми свято віримо в перемогу. Але ніколи не забудемо наших героїв, не пробачимо тисячі вбивств та катувань невинних цивільних. Навіки у пам’яті закарбуються оченята безвинних діточок, які поринули у вічний сон, ніжні жіночі  руки, які засипано холодною землею, могили невідомих та закатованих, спалені будівлі та зруйновані міста… Ми не пробачимо!

І попри все ми будемо стояти до кінця, до останнього подиху, аби у нашій країні знову запанував мир! Бо українці – це титани волі й духу! Бо український народ – непереможний!