Мене звати Олексій, мені 16 років, я з міста Лисичанськ на Луганщині, це не дуже велике місто, яке оточене невеличкими лісами, з багатьма парками та майданчиками, не працюючим фонтаном, який обіцяли в цьому році відновити, та зі своєю цікавою історією.

З початку я був на західній Україні в Івано-франківську в Калушському районі село Довпотів, мені там дуже сподобалося, я був там вже не перший раз, бо там є мої родичі, там дуже чисте повітря, гарні люди, зараз я знаходжуся на Дніпропетровщині в місті Павлоград, мені тут і подобається і ні — місто дуже чудово виглядає, але тут багато підлітків, які м’яко кажучі займаються не тим, що треба.

Нових друзів в мене багато, навіть є ті, які з мого міста, але бачимось в перше, більша частина нових друзів на заході і після нового року планую поїхати до них.

Війна дуже змінила моє життя — після 2014 року воно почало потроху налагоджуватися, з того року я мало чого пам’ятаю, тому що був дитиною, але не забуваю гучні постріли, як ми сиділи у підвалі і як летіли ракети.

Потроху місто ожило, стабільні зарплати, різні нові крамниці з дуже класним одягом, нові розваги, побудували багато майданчиків, навіть обіцяли відновити фонтан. Ось 10 клас, скоро ЗНО, я почав займатися з репетиторами доганяти матеріал, який пропустив, все було добре.

І ось 24 лютого я просипаюся у школу, але день виявився не дуже гарним, перше, що я побачив, це було повідомлення від друзів “почалась війна” , спочатку я не повірив, думав просто жарт, але коли вже почали дзвонити батько і дядя (за сумісництвом хресний) і казати, щоб я не йшов до школи, а мама до роботи, все стало ясно. Я збудив маму і почав казати, що війна, мати теж спочатку не повірила, але після того, як я сказав що дзвонили батько з дядею вона злякалася. Ми пішли на балкон і побачили, як багато військової техніки йди скрізь вулицю, як багато машин їде з міста і багато людей знімають готівку і великі черги в крамниці. Пройшла десь приблизно година ми з мамою стаємо на балконі і бачимо як обстрілюють Сєвєродонецький аеропорт.

Ми жили на 9 поверсі тому з батьками прийняли рішення перебратися до бабусі, там же був і дядько, ми думали що війна буде як 2014 році трохи, трохи і все буде добре але це була омана. Це було тяжко сидіти в 4 стінах і виходити тільки за їжею. К пострілам я звик з 14 року не зважаючи на вік, коли були прильоти мама сильно лякалася, я ж сидів в спокої, спав під пострілами і в поведінці нічого не мінялося. В один день мені написала подружка і почала віправляти багато голосових, їй голос дуже тремтів вона налякана в істереке не може навіть слова сказати, їм в дім прямим влученям попала ракета, їй батька вбило і вона це побачила, десь три дня я сидів в ступорі я не думав “невже це все?” я не боявся за своє життя, не почав боятися постріли, я боявся за батьків і рідних, я не знав, що робити якщо щось таке станеться з моєю родиною. Батько після того як дізнався про історію подруги сказав, що треба виїжджати, він працював в місті Гірничо рятувальником, а вони вивозили людей на Дніпропетровщину. І ось ми виїхали. Батько лишився там, бо його служба ще не виїжджала, дядько теж працював у ДСНС і лишився там. Виїхали ми 1 квітня, в Дніпропетровську були вже в 7 годині, попали на евакуаційний потяг до Львова, їхали в Івано-Франківськ до моєї прабабусі, коли вже їхали в потягу було багато думок ( і що тепер? Що там з батьком? Що буде далі? Що робити? Що буде з моїм містом і з моєю країною?).

І ось вже ми в Івана-Франківську в Калушському району селі Довпотів, в думках все більш менш заспокоїлось, трошки пізніше батькова робота переїхала до Павлограду, в селі я допомагав родичам рубав дрова, копав огород і знайшов собі роботу, щоб не просити в мами гроші на свої потреби, знайшов там друзів, але в думках все так же була строчка “хочу до друзів” літо пройшло класно, але не вдома, я дуже скучив за своїм містом і за багатьма друзями з Лисичанська це ж мої рідні хахахах.

Ось почалось навчання і ми приїхали до батька в Павлоград, я хотів піти на додаткові навчання, але в нас зараз багато грошей іде на квартиру і їжу хоча батько зараз працює на двох роботах ВГСЧ і на шахті, щоб забезпечити нас, і мама теж працює онлайн медсестрою допомагає нашим Луганчанам. Пісні вже я не можу записувати бо всі за це прохають гроші, а в мене немає їх навіть на додаткові. Потім росіяни знов почали портити всім життя, тепер вже зі світлом, тепер я точно не знаю, як мені піти вчитися на цивільний захист бо я навіть ЗНО не здам, я не опускаю руки і щось стараюся шукати сам в інтернеті, але зіштовхуюся з проблемою, що не можу екрану задати питання і багато чого не розумію. Ось так Росія забрала в мене багато речей, деяких друзів перевезли на окуповану територію і тепер навряд-чи ми побачимося, багато людей, які знайомі, залишилися там, мені стидно за те, що вони там творять, багато чого змінилося, але всі залишаємося як наша країна незламними і міцними!

Сумую я за всіма друзями, які зараз не поруч та за рідним місто.

Я вдячний героям нашої країни ЗСУ за те, що вони нас захищають, всю війну сам хотів туди піти але вік не дозволяє, вдячний всім людям нашої країни окрім мінистерства освіти, який зробив повний формат ЗНО в цьому році.

Маю велику мрію стати співаком (навіть вже пишу і виставляю свої) але ціль більш благородна стати цивільним захисником своєї країни(ДСНС).

Слава Україні! Героям слава! Слава українському народу !!!