Ми живемо в Снігурівці: я, дитина 13 років і чоловік. До війни працювали, нас все влаштовувало. 

Моя дитина каже, що ту ніч ніколи не забуде. Ми дитину ледь заховали. Ледь спасли. 

Були в окупації вісім місяців. Ми всю окупацію сиділи тут, з окупантами не спілкувалися. Ми від них ховалися, бо було дуже страшно.

В окупації жили впроголодь, але що було у нас - ми ділилися. Все лишали для дитини.

9 жовтня ми якось випадково стояли на вулиці, по якій усі їздять, на ній усіх видно. Бачимо - йде колона з нашими прапорами. Ми й розплакалися. Всі, хто тут був, зустрічали їх. Ну, звісно, є і такі тварі, які не були раді.

Мені хоч би й зараз війна закінчилась, вже скільки дітей наших загинуло через цих тварин. Все буде Україна, все буде добре. Ми віримо в президента, віримо в ЗСУ, дякуємо іншим країнам, які нам допомагають. Бог на світі є, вони за все заплатять.