Гордієнко Анна, 9 клас, Роменська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №6 Роменської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кошляк Олена Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Весна летить, а миру все немає,

Іде війна… І скільки ж буде йти?

Агресор нищить все, людей вбиває,

Збирається і далі бій вести…

А ми всі стоїмо і миру ждемо,

Втрачаємо людей своїх щодня.

Гру із Росією-агресором ведемо,

Хоч знаєм — перемовини дурня.

Нам ворога знешкодити потрібно,

Розбити, щоб і духу не було.

Загнати якнайдалі принагідно

І щоб за ним аж вітром загуло.

Н.Красоткіна

Війна… Це слово звучить як страшний грім, що прокочується по моєму тихому, мирному місту Ромни. За тисячу днів, які сповнені страхом, надією і безвиходю, моє життя змінилося до невпізнаваності.

Десь далеко, в небі, свистять ракети,  на землю сипляться вогняні уламки. Втім, ми вміємо тримати свій біль у серці, як безцінний скарб.

Одна із шкіл мого міста, стала жертвою цієї безжальної війни. Минулого року, коли до нас прилетів ворожий «шахед», вона зникла, мов мрія, що розвіюється на вітрі. В одну мить згоріли надії та мрії учнів. Загинули вчителі, які присвятили своє життя вихованню молодого покоління. З тих пір наше місто стало схоже на неповну картину: розбиті вікна, зруйновані стіни, і тиша, яка відлунює в серцях людей.

Але ми не забули. Ми пам’ятаємо кожне ім’я, кожен подвиг героїв, хто віддав своє життя за наше майбутнє.

Цей шлях, сповнений смутку і сліз, нагадує мені про шляхи древніх воїнів, які йшли в бій, не вагаючись. Кожен день — це новий виклик, нова битва за мир. Я бачу, як мої сусіди, немов безстрашні птахи, піднімають голови, незважаючи на страх, і йдуть на допомогу один одному.

Як рослини, що пробиваються через тріщини в асфальті, ми вчимося житии навіть у найскладніших умовах.

Але війна — це не лише руйнування, це й сила, яка об’єднує людей. Я бачу, як у цю важку годину, ми стаємо справжньою родиною, підтримуючи один одного. Сумна усмішка мами, яка втрачає сина, стає для нас символом стійкості. Ми об’єднуємося навколо пам’яті про героїв, віддаючи їм шану, ніби запалюючи свічки у темряві.

Кожен день – це похорон. Кожен день ми проводимо в останню путь наших героїв, наших захисників, які віддали свої життя за нашу свободу. 

Їхні долоні, що стиснули зброю, тепер спочивають на вічному сні. Їхні очі, що бачили жахи війни, назавжди закриті. Їхні серця, що билися за Україну, зупинилися. Ми ховаємо їх, наших синів, братів, батьків, і сльози лиються немов ріка. Кожна могила – це відкрита рана на нашій душі.

Кожна хвилина мовчання – це крик про допомогу, про мир, про життя.

Війна – це не лише про вибухи. Війна – це про втрати, про біль, про страх. Це про те, як кожна сім’я в нашому місті стала заручником цієї безглуздої війни. Це про те, як ми вночі прокидаємося від кожного шелесту, боячись, що це знову війна прийшла до нас.

За тисячу днів війни я навчилася цінувати прості речі: сміх дітей, які грають на подвір'ї, тепло рідних обіймів, що дарують відчуття захисту. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи важливо зберігати віру у добро, людяність.

Війна залишила незгладимий слід у наших душах, але ми, жителі Ромен, знаємо: наше місто — це наш дім, і, незважаючи на труднощі, ми не дозволимо руйнувати нашу віру в світле майбутнє. Ми пам’ятатимемо, будемо боротися, і, зрештою, знову повернемося до мирного життя. Хоча біль ніколи не залишить наші серця, ми залишимо в пам’яті героїв, які навчили нас, що навіть у найтемніші часи світло не зникає зовсім. 

«Нехай же мирним буде наше небо! Нехай сміються діти на Землі!Нехай цвіте, як маківка, Вкраїна! Любов і доброта увійдуть в кожен дім!»