Бринчак Оксана, 10-а клас, ліцей імені Б. Д. Антоненка-Давидовича

Вчитель, що надихнув на написання есе — Криницька Лілія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

До 24 лютого 2022 року моє життя було щасливим. Я жила в чудовій країні та найкращій родині. Та одного ранку в нашому мальовничому місті Охтирка тишу розірвали жахливі вибухи. Вже о пів на сьому ранку по затишних вулицях міста їздила ворожа техніка з рашистськими військовими, а вулицями котилась луна від звуків боїв.

У той момент мене охопив панічний страх за рідних.

Я дуже боялася за життя тата, матері та братика.

За себе навіть не думала. Ми всі були налякані до смерті і вирішили виїхати з міста. Хоча моя мама була проти, налаштована на краще, я зі сльозами на очах благала поїхати.

Дорога була надзвичайно важкою. Спогади болісні й досі. Ми вирушили до бабусі у Львівську область. Там було відносно тихо, війни майже не відчувалося, але постійно прибували заплакані та перелякані люди. На Заході України мої батьки збирали допомогу і відправляли її у рідне місто. Ми не затрималися надовго, бо дуже сумували за домом і друзями. Коли воїни 93-ї бригади вигнали ворога, ми повернулися.

Я знову вдома! Для мене це найважливіше — відчуття рідного дому, своїх речей. Чи мені легко? Ні. Дуже тяжко.

Найважче — це бачити, як ховають знайомих і незнайомих героїв, чути віддалені звуки боїв на кордоні. Але я вірю всім своїм серцем, що ми вистоїмо.

Ми на своїй землі. І увесь світ нарешті побачив, що Україна — це країна, яка не підкориться. Наші воїни щохвилини віддають свої життя за те, щоб я та інші українські діти могли жити у вільній державі, говорити рідною мовою, знати і шанувати своїх славних предків.

Скажу напевно, що жити під час війни важко. Але я шукаю заняття, яке допомагає відволіктися. З нетерпінням чекаю перемоги. Дуже хочу, щоб країна-агресор відповіла за цю безглузду війну, за вбивства, знущання, руйнування, за закатованих в полоні, за знищені сім’ї, лікарні та школи. Низький уклін нашим воїнам за можливість розповісти світу про наш біль. У моєму місті, в перші дні війни, рашисти обстріляли школу та музей — вони хотіли "асвабадіть» нас від освіти та пам’яті.

Мій біль особливий і через те, що кілька моїх друзів загинули на полі бою. Їхні життя віддані заради нашого майбутнього.

Я впевнена і вірю, що мій народ переможе завдяки підтримці всього світу.