Яна зараз не спілкується зі своїми рідними з росії, бо вони щиро впевнені, що їхня країна - не агресор, а визволитель.

До війни у нас все було чудово: ми мали прекрасне життя, в якому все було, всього вистачало. Нас не треба було ні від чого «асвабаждать». Ми мали що їсти, що пити, де жити. Усі жили дружно. Але, на жаль, 24 лютого ми прокинулись о пів на п'яту ранку від звуків вибухів. Розбудили дітей. Старшій дитині – дев’ять років, меншому було два місяці на той час. Ми зібрали речі і хотіли виїжджати з Харкова, та, на жаль, не встигли – дорога в бік Полтави і Сум була вже перекрита. Тому ми поїхали до моїх батьків у Балаклію, яка знаходиться під Ізюмом.

Але, як пізніше виявилось, ми обрали неправильний шлях: 27 березня вранці у Балаклію зайшли російські війська. Ми 58 днів прожили в окупації.

Перші три тижні було зовсім тяжко – ми не розуміли, що буде. Росіяни пограбували всі магазини, аптеки не працювали.

Перший хліб ми побачили 15 березня. Місяць ми сиділи без хліба. Ніколи не думали, що так будемо радіти буханцю. Ми його тільки дітям давали.

22 квітня вранці тато встав і сказав, що вже півгодини ніде не бахкає, тож нам потрібно виїжджати. Ми сіли в машину і поїхали на свій страх і ризик. Виявилось – ми були останніми, хто зміг виїхати з Балаклії. Далі вже в українську сторону нікого не пропускали, виїхати можна було лише у росію. Ми поїхали до Полтави, тут і залишились. Маємо надію повернутися додому.

Найважче те, що батьки залишились в окупації. Ми в квітні виїхали, а їх звільнили лише шостого вересня.

Чотири місяці ми жили без зв’язку і навіть не знали, живі вони, чи ні.

В окупації залишились мама, тато і 88-річна бабуся. Коли ми виїжджали, вона сказала, що пережила нашестя в 1941, і цих гадів теж переживе.

Перший блокпост на нашому шляху був у Балаклії. Нам одразу сказали, щоб ми не пристібалися - щоб могли швидко вискочити з машини, коли буде обстріл. Злякались ми тоді дуже сильно. Коли доїхали до першого українського блокпосту, повідомили батьків, що нам вдалось виїхати.

Українські блокпости разюче відрізнялись від російських. Наші хлопці нас заспокоїли, познімали білі ганчірки з машини, вітали на нашій території. Це було в селі Андріївка.

Далі нас супроводжували волонтери. Адже ми не знали, якими дорогами можна їхати: що наше, а що під окупацією, де безпечно, а де заміновано. Лише коли виїхали, ми дізнались, що Чугуїв і Харків – під контролем України. Росіяни говорили нам, що вже все їхнє, а ми нічого не знали, бо не мали світла, зв’язку.

У Полтаві до нас дуже добре поставились. Нам допомагали: давали гуманітарну допомогу, їжу, памперси для дитини. Нас підтримували морально і психологічно. Старший син був дуже переляканий: він чув усі ці вибухи, пам’ятає всі ночі, які ми були в погребі.

Кожного разу, коли він бачить військового, лякається. Але я йому розповідаю, що це наші військові, і літаки, які літають над Полтавою, теж наші.

Будемо довго ми від цього оговтуватися. Головне – щоб це все скоріше закінчилось, щоб ми знову почали жити мирно і тихо.

Після цих подій буде переоцінка цінностей. На жаль, багато родичів ми втратили – більше не спілкуємось. Вони живуть у росії, дивляться своє телебачення, і не розуміють, чому ми не хочемо, щоб до нас прийшла їхня "чудова" росія. Я не зможу їх пробачити після всього, що накоїла російська армія. Жодну людину.

Коли я отримала у вайбері повідомлення, що неподалік від моїх батьків на Харківщині висить прапор України, я зрозуміла, що скоро і вони будуть вільними. Батьки дійсно скоро вийшли на зв’язок. Сказали, що всі живі, хоча сильно постраждали. В хаті все було розбито, але ми вже все відремонтували, вікна поставили. Так що все буде добре. Всі односельчани живі. Були постраждалі, були поранені, але, слава Богу, все обійшлося.

Війна може закінчитись тільки капітуляцією росії, по-іншому – ніяк. Потрібно повернутись до кордонів 1991 року. Ми - незалежна держава, ми повинні все це відстояти. Так, це нам буде дуже важко даватися, дуже багато втрат буде з нашого боку. Але по-іншому не має бути. Окупанти мають капітулювати і відшкодувати всі збитки. Вони мають за все відповісти: за Харків, за Північну Салтівку, за Чернігів, за Бучу, за Ірпінь, за Гостомель.

Я вірю, що наше майбутнє буде гарне, щасливе і в мирі. Все відбудуємо і будемо розвиватися далі.