Ми з чоловіком Кирилом однолітки. Познайомилися ще в школі. Закінчили Луганський педуніверситет ім. Шевченка і розписалися. Виховуємо 8-річну дочку Варвару й 12-річного сина Лева.
Життя йшло своєю чергою: Кирило пізнавав тонкощі каліграфії, вивчав шрифти, а я керувала власним розвивальним дитячим клубом. Підготовка до школи, творчі заняття, вивчення іноземних мов, дозвілля для молодих мам – мені ніколи було сидіти на місці.
25 травня 2014 року колектив клубу відзначив першу річницю, а за тиждень ми повісили на двері замок.
На нашій вулиці знаходилася військова частина, яку намагалися взяти штурмом. Безперервна стрілянина, і все це в день народження клубу.
Це стало останньою краплею, і ми вирішили переїхати в безпечніше місце.
31 травня ми вже були в Луцьку. Не планували надовго виїжджати. Я ще довго вірила в те, що це тимчасово. У нас було всього два рюкзаки з речами.
Ми – оптимісти і вважаємо, що будь-яка прикра життєва ситуація не має затуляти шлях до мрій і життєвих цілей. Ми втратили свій будинок і успішний проєкт, але необхідно продовжувати йти до мрії та розуміти, що гроші не найважливіші в цьому житті. Ніколи не потрібно відчувати себе жертвою. У людини є життя, і вона може витрачати його на те, що щодня буде говорити про своє горе і нещасну долю. А може навпаки – зібрати всю волю в кулак і зробити те, що змінить життя в позитивний бік.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
