Коли зник зв’язок зі старшим сином з Ірпеня, Ольга Леонідівна вирішила рятувати молодшого, і разом із ним виїхала з Оріхова. Без роботи з дитиною дуже важко, але їх підтримують родичі й просто небайдужі люди 

Я з Оріхова, мені 41 рік. Сім’я в мене – чоловік і двоє дітей. Ми жили, усе було добре, працювали. Зараз ми втратили і роботу, і будинок, ще й роз’їхалися по інших містах. 

В перший день війни було важко. Старший син був в Ірпені, ми в Оріхові. Було страшно. Вся ця ситуація шокувала.

Я зрозуміла, що потрібно виїжджати з дому, коли втратила зв'язок із сином і коли в Оріхові були прильоти. Я взяла меншого сина, й ми виїхали в Запоріжжя. Потім - на Волинь. Потім повернулися до Запоріжжя, бо сподівались повернутися в Оріхів, але його й далі трощать. Тоді ми з молодшим сином виїхали до Польщі.

У нас в Оріхові і зараз немає роботи, немає стабільності, ще й постійні обстріли. Дуже важко! По гуманітарку ми якось і не зверталися, тільки до Фонда Ріната Ахметова. Нам дали майже все необхідне - нам усього вистачало, дякую.

Нас підтримують небайдужі люди. Багато родичів підтримують. Підтримка є, правда.  

Нам зараз складно, тому що все залишили вдома. Усе там. Із собою не брали нічого - там залишили все своє життя.

Час покаже, що буде далі. Живемо одним днем, поки що планів взагалі не будуємо. Життя змінилося 24 лютого.

Хотілось би, щоб війна скінчилась якнайшвидше. Щоб життя тривало, і все було добре.