Мені 34 роки. У мене є чоловік і двоє дітей. Ми жили в Мелітопольському районі Запорізької області.

Про початок війни дізналися з новин. Потім зателефонувала сестра з Харкова і розповіла, що відбувається в її місті. Згодом ми почули звуки вибухів у Мелітополі. Одразу стало страшно за дітей. Ми за день зібралися і виїхали в Запоріжжя. Відтоді я не бачила батьків, брата і сестру.

Ми швидко знайшли житло. У нас були деякі запаси продуктів. Також ми запаслися ліками для дитини, бо в неї проблеми з серцем.

Четвертого жовтня, на день народження донечки, були прильоти. Після того майже щодня відбувалися обстріли Запоріжжя.

Ми виїхали у Вінницю. Нам було складно там жити, тому через місяць повернулися до Запоріжжя.

Коли гуляла з дітками, розповідала їм деякі речі, пов’язані з війною. А вони казали: «Скоро ми переможемо». Коли ми заходили до благодійних фондів, нам говорили теплі слова. Це було дуже приємно.

Я вважаю, що поки наша армія не вижене росіян з України, вони не підуть. Ми бачили, які нахабні російські військові. Вони поводяться на нашій землі, як господарі.

Хочеться, щоб був мир в Україні. Щоб я з легкістю могла поїхати до мами й тата, обійняти їх. І щоб у моєму селі майорів український прапор.