Війна - це такий жах! Під гучними обстрілами Авдіївки я сиділа у підвалі разом із сусідами, і з кожним прилітом ракети сама собі казала: «Це остання, я витримаю». А коли на моїх очах стали гинути друзі, сусіди... і ми з донькою лишились зовсім самі на весь будинок, стало неабияк страшно!

Під вогнем артилерії нас вивезли у старенькому автомобілі. Ми довго їхали з братиком, кішкою та собачкою, яка оберігала нас у підвалі. Навіть у першому населеному пункті, де вже було безпечно, нам все здавалося, що ось-ось почнеться…

У Черкаській області, де ми зараз перебуваємо, мені цілий місяць ночами снився увесь цей жах, і я прокидалась від нервового тику. Я хочу вірити у перемогу. Я повинна підтримувати свою одинадцятирічну доньку, яка добре пам’ятає обстріли. Зараз їй допомагаю я і ще одна дівчинка з села.