Лисенко Анастасія, учениця 8 класу Запорізької гімназії №62

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шимянова Олена Дмитрівна

Війна. Моя історія

Війна. Це страшне слово було знайоме мені тільки з розповідей дідуся та бабусі, фільмів, книжок тощо. Але все змінилося 24 лютого 2022 року…Перша сирена, тривога, паніка. У той самий день в мене були ще уроки. І ніхто до останнього не міг повірити, що почалося повномасштабне вторгнення. Вчителі розгублено вмикалися на урок, бо був карантин, і ми займалися онлайн, діти так само нічого не розуміючи під’єднувалися до конференцій. Ніби на той час ніхто не розумів усієї небезпеки та не міг у це повірити.

Звісно, кожен українець знав, що на Сході нашої держави ведеться антитерористична операція, але так близько з моїх однокласників з цим ніхто не стикався. Коли ж я і моя родина усвідомили, що війна – це не тільки паніка і страх, а й біль, сльози, втрати?

По-перше, мабуть, тоді, коли брат бабусі головний сержант Руденко Владлен Владленович загинув у Харківській області. Професійний військовий, який віддано служив нашій Батьківщині багато років – не подзвонив одного разу до дому. Всі чекали побачити його статус у сіті «активний» – це означає, що він живий, але…через місяць бабуся зателефонувала і сказала, що його вже поховали в іншому місті.

Вся родина була у розпачі, бо цей світлий і мужній чоловік виростив трьох синів, але онуків так і не побачив.

По-друге, мама зібрала всі документи та речі. І з кожною тривогою ми спускалися в укриття, яке спішно підготували у своєму будинку разом з іншими сусідами. Дорослі намагалися не панікувати, але ми все бачили – їм страшно.

По-третє, пам’ятаю день, який змінив все життя нашої родини назавжди. День, коли ракета влучила у багатоповерхівку в нашому районі.

Усі спали, бо це сталося майже під ранок…Стіни затряслись, вікна у сусідів повилітали, здавалося у всіх будинках поруч щось було зруйновано. Мешканці у носках повилітали назовні, а хтось був і без них. Загинули люди, тваринки.

Ми виносили постраждалим одяг, їжу, надавали тимчасовий прихисток, хто міг. Саме тоді я усвідомила, що тільки об’єднавшись ми обов’язково переможемо.

Я із сім’єю живу у прифронтовому місті – Запоріжжя. Запоріжці, як ніхто інший можуть багато розказати про життя під постійними обстрілами. Пам’ятаю, як у перші дні мама намагалася приготувати їжу між тривогами, а перерва між ними могла бути менше ніж п'ятнадцять хвилин, а то й менше. Оце тоді, уся родина відчула, як добре, коли матуся готує, щось гаряче, бо часу на приготування не вистачало.

Почали зникати деякі продукти та предмети першої необхідності. Вже потім волонтери, низький їм уклін за це, надавали гуманітарну допомогу. Була паніка, багато родичів виїхали на евакуаційних потягах за кордон.

Було ще одне страшне слово – окупація. Я українка, батьки мої  - українці й іншого життя нам не треба. Коли вороги підступили дуже близько до Запоріжжя, були думки, що вони зможуть захопити місто. Але наші військові не дали загарбникам цього зробити та за це я кожен день дякую ЗСУ. До війни я точно знала, що буду вчитися у медичному інституті й моя родина підтримувала мене, так само як і мою сестру стати на сторожі кібербезпеки України.

Але тепер я хочу стати не просто лікарем, а військовим медиком, щоб наші військові ніколи не залишилися без допомоги, щоб віддати борг тим, завдяки кому я можу вчитися, батьки – працювати.

Отже, ми багато чого пережили, і не буде українця без історії про війну, в кожного ця розповідь своя й від деяких волосся дибки становиться. Нас не зламати й не перемогти, я бачу нашу Батьківщину у світлому майбутньому – єдиною та сильною! Слава Україні! Героям Слава!