Харків так нещадно бомбили, що родина Наталії виїхала до Полтавської області.

Ми з Харкова виїхали до Полтави. Нас бомбили так сильно, що одного ранку ми нарахували навколо нашого будинку 11 ракет.

24 лютого ми на роботу збиралися. Подзвонила мені моя подруга і каже: «Війна почалася, стріляють», а потім і ми почули звуки обстрілів, бо летіло так, що тряслось все. На роботу вже ніхто не пішов.

Коли почалась війна, магазини спорожніли. Але якийсь мінімальний підвоз харчів все ж таки був. Ми з сусідкою ходили до магазину і стояли в чергах. Я інвалід другої групи, тож мала звертатись до лікарів щодо ліків. Було трохи важко, але діти поряд були, то якось пережила те все.

Ми тиждень під час обстрілів бігали до підвалу. Але ж він не облаштований, це не бомбосховище, тож ми таки виїхали з міста – було надто страшно.

Я не розумію за що нам це. Стільки дітей гине! Мені боляче від однієї думки про це.

Я думала, що війна швидко закінчиться: два тижні, і все буде нормально. Але нічого не закінчується. Я маю родичів у бєлгородській області - хоч би хтось спитав, як ми тут. Вони не розуміють, як ми потерпаємо.

Ми виїхали власною машиною і поїхали на батьківщину мого батька в Полтавську область. Там я дитинство проводила. Хлопці наші на роботи повиходили, тому що без грошей молодим не вижити. А я роботи не маю.

Я дуже хочу, щоб війна вже скінчилась, щоб нашим воїнам дали все, що треба для захисту. Мрію про спокійну старість. Щоб діти і онуки були живі, щасливо жили всі люди в Україні, а всі наші захисники повернулися тільки живими.