Ситенок Арсен, 10 клас, Димерський ліцей № 2 Димерської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Груша Валентина Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже третій рік триває повномасштабне вторгнення росії на територію України. Але спогади не дають забути, як воно починалося. Війна застала нас вдома, в Козаровичах, що за 25 кілометрів від Вишгорода. 24 лютого (це був четвер), я прокинувся, щоб збиратися в школу.

Я навчався тоді в 7 класі. Але мама сказала: «Сьогодні ми в школу не йдемо. Почалася війна». Я сів на диван і відчув, що мені дуже страшно.

Потім трохи заспокоївся, але почалося бомбардування. У бік Вишгорода летіли вертольоти, літаки; постійно було чути цей страшний гул ворожої авіації.

Нам повідомили, що треба вимкнути всі електроприлади, бо може бути миттєвий стрибок напруги і прилади «погорять». У нас був погріб, але спочатку ми не хотіли туди спускатися, а тому вирішили зробити укриття в кімнаті: відсунули диван, утворивши імпровізоване укриття між стіною та спинкою дивана.

Там ми й спали на підлозі – троє нас, дітей, та мама з татом. Я з дітей найстарший, моїм меншим сестричкам було тоді 10 і 4 роки.

Ніч з 24 на 25 лютого мені дуже запам’яталася. Я прокинувся, бо почув сильний вибух і майже одночасно побачив яскравий спалах у вікні. Все було так  гучно, що, здавалося, бомби падають десь біля нашої хати. Вікна й двері здригалися від вибухових хвиль.

Потім мама сказала, що будемо ховатися в погребі. Облаштували собі місце в ньому і так жили тижнів два. З погреба є невеличке віконце, в яке ми щоночі бачили спалахи від вибухів.

Росіяни базувалися на околиці нашого села в приміщенні ферми та на узбережжі Київського моря. Ми вже розрізняли, коли летять наші снаряди по російських позиціях, і раділи, що даємо відсіч.

Удень ці нелюди нишпорили вулицями села, заходили в будинки.

Наш брат із сусіднього Демидова вирішив приїхати до нас на велосипеді й привезти нам трохи харчів. Орки зупинили його, скрутили за спиною руки, зав’язали очі, випитували, куди він їде, погрожували прострелити коліна. Братові кросівки чомусь нагадували ворогам військове взуття, тому вони влаштували йому жорстокий допит. Потім зіпсували йому велосипед і наказали йти 500 метрів із зав’язаними очима, а тоді зняти пов’язку.

Ми були такі раді, що він дійшов до нас живий. Але його рідні дуже переживали, бо не знали, що з ним, а зателефонувати батькам він не міг, бо вже не було зв’язку.

Одного дня був сильний обстріл. Одна міна зірвалася на дорозі біля нашого двору, понівечила паркан, з вікон повилітало скло. Друга  влучила в будинок навпроти, після чого він вигорів дотла. Добре, що сусіди встигли виїхати. Ми пережили такий жах!

Тато дивом урятувався від поранення склом, бо за кілька секунд вибіг з кімнати до нас у погріб. Моя маленька сестричка плакала, я старався її якось утішати та заспокоювати.

Після цього ми вирішили виходити з села, вибиратися в бік Києва. Вийти можна було лише по дамбі, а біля неї на водонапірній башті сиділи ворожі снайпери… Пов’язали на руки білі пов’язки, щоб ворогу видно було, що ми – мирні жителі і не становимо для них ніякої загрози. Йшли і знали, що ми під прицілом. Йшли і молилися.

Коли потрапили до наших – це було справжнє щастя, що вийшли, що живі! А потім кілька днів у родичів у Києві, після цього – Польща.  

Рік ми прожили в Любліні. Я ходив у їхню школу, швидко вивчив польську мову і гарно вчився, подружився з учителем фізкультури, бо змалку люблю спорт, і був найкращим гравцем у їхній футбольній команді.

Але як я хотів повернутися додому! Я скучав за своїм селом і домівкою, за своєю школою і друзями.

Я нудьгував і мріяв якомога швидше повернутися в Україну. Мої почуття зрозуміють усі, хто позбувся дому і рідних, хто змушений шукати прихисток на чужині. Я хочу, щоб швидше завершилася ця страшна війна, щоб ворог пішов геть з нашої землі, щоб ніхто і ніколи більше не переживав ті жахливі емоції, той страх і біль, які пережив я і моя сім’я.