«Ми з донькою побачили танки і просто заплакали»

Було мирне життя, робота, свій затишок, свій побут, своя квартира, свій будинок. Але якось так вийшло, що стало страшно, і ми поїхали.

Найперше зіткнення з війною – коли я забрала дитину із садка. У нас садок і одразу траса. Ми з донькою виходимо, їй було три рочки, ми виходимо, а тут танки. Якщо чесно, у нас якась така реакція була... Ми просто заплакали. Дуже злякалися. Але все одно не хотілося вірити, що місто-мільйонник Донецьк чіпатимуть.

Почалися активні бойові дії. Вилетіли вікна. Страшнувато якось було. У нас приватний сектор і два дев’ятиповерхові будинки. І люди йшли, мирні жителі, у бомбосховище заводу, яке поруч розташоване. І мої троє дітей разом із цими людьми йшли, а я не могла цього зробити, тому що я залишалася з мамою. Я просто відтягувала її в коридор, і ми з нею сиділи ніч.

Це не могло довго тривати. Ми зателефонували і сказали, що ми виїжджаємо. Забирайте нас! Це було 24 липня 2014 року. І нас привезли в Одеську область, селище Сергіївка. Ми там жили в піонерському таборі, поки ще не розпочалася осінь. Ми жили в Куяльнику, і потім з Куяльника нас Донецька обладміністрація забрала сюди, у Святогірськ.

Дуже страшно жити не вдома. Нам, ви думаєте, тут подобається? Ні. Ми чужі люди. Начальству тутешньому хочеться, щоб відпочиваючі в наші кімнати заїхали, а не ми тут жили. І нам хочеться в рідні пенати, але не виходить.

Я сплачую 2480 гривень за дві кімнати. Гарячої води немає. Є загальний душ, там бойлер, але ми купаємося всі разом в одній цій кімнатці. Кухні теж у нас немає. Є їдальня, ми здаємо гроші на харчування. Там два кухарі нам готують кашу або суп один раз на день. Ми щось доготовлюємо, але це дуже незручно в одній кімнатці, не пристосовано. Ну, ми живемо. У нас немає вибору. Я намагалася знайти житло, знімати – ніхто не хоче здавати.

Мама колись у молодості грип на ногах перенесла. Вона вже більше 20 років хворіє. Прогресує хвороба. Була третя група. Вона погано ходила, хитаючись. Потім впала. Тепер вже не встає. Років, напевно, шість. Тепер у неї перша група інвалідності. Лікування постійне, двічі на рік її потрібні крапельниці, роблю колю.

Ми не знаємо, що буде завтра. По-перше, коли нас заселяли сюди, цей санаторій був державний. Якоїсь миті без нашого відома він став приватним, і з нами можуть робити все що завгодно. Нам підняли квартплату. Ми хоч боремося, хоч не боремося, ніхто нас не чує. Є господар, він має право на це, так би мовити. Дуже неприємно перебувати в такій ситуації.

Я не маю права працювати, тому що доглядаю за інвалідом першої групи, тобто це моє працевлаштування. Ну, я стрижу ще, ліплю пельмені на дому, якщо хтось замовив – я наліпила. Хтось попросив підстригтися або пофарбуватися, я теж це роблю.

Майбутнє дуже хотілося б бачити прекрасним. Я дуже хочу, щоб мої діти завжди були здорові. Хочу онуків дочекатися, поняньчити. Хочеться мати своє житло. Ми зрозуміли, що це дуже важливо – мати свій будинок. Раніше я цього не розуміла, тому що він був у мене завжди.

Був будинок, була квартира, і я не могла навіть подумати, що буду це настільки цінувати. Своє ліжко, свій телевізор, свої меблі, свої тарілки, ложки, все інше. Це дурниця, але із цих дрібниць складається все життя.