Мене звати Діана, мені 14 років. Я хочу розповісти про своє життя за останні чотири роки.

Коли почалася війна, ми з батьками переїхали [з Донецька] в село під Черніговом, а потім до Маріуполя.

Спочатку я боялася спілкуватися з іншими дітьми, бо думала, що вони мене не приймуть.

Виявилося, що я сиділа за однією партою з дівчинкою, яка теж приїхала з Донецька. Її звати Оля, ми відразу подружилися. Тоді я спілкувалася тільки з нею і ще однією дівчинкою.

Я дуже сумувала за своїм домом і друзями. Моїм подругам пощастило, у них була можливість їздити до Донецька на канікули, а в мене через татову роботу – ні.

Перші два роки мені було важко, я з усіма лаялася, сумувала за родичами та друзями.

2016 року в мене народився молодший брат – і ми стали багатодітною сім'єю: я, моя сестра та брат. Тоді стало ще складніше, я почала менше гуляти й більше сидіти з братом і сестрою.

Влітку 2016 року мама захворіла, її поклали в лікарню на тиждень, і я щодня ходила до неї та приносила їжу.

Влітку 2017 року я вперше поїхала до табору. Це була путівка в «Альбатрос» від Фонду Ріната Ахметова. Мені там дуже сподобалося, бо там я познайомилася з дітьми з такою ж проблемою. Я абстрагувалася від своїх проблем – і мені стало легше.

Цього року ми ще раз переїхали, але не в інше місто, а в інший район. Мама хотіла перевести мене в іншу школу, але я відмовилася. Для мене це було дуже складно, тому що я знову опинилася б далеко від друзів. Мама віддала мого друга – кота своїй знайомій.

Я дуже хотіла знову поїхати до табору від Фонду, мої надії були виправдані. Цього року зі мною до табору поїхала Оля, тому було подвійно круто.

Ми з Олею дуже хочемо миру.

Для мене мир – це спокійне життя без переїздів і розставання з друзями та сім'єю. Без проблем і суєти.