Дуже добре пам'ятаю перший день війни. Це було 16 червня 2014 року. Внучка вчилася в школі, а онукові було два роки. Я прийшла на обідню перерву. Ми в терміновому порядку за годину зібралися і вивезли їх на батьківщину чоловіка, в Сумську область. Онук отримав стрес. Мама переживала, а у нього на нервовому ґрунті почалося легке заїкання, він трохи розтягує слова. Так що я добре пам’ятаю перший день війни ...

Виїжджали спонтанно. Все кинули, забрали дітей в машину і поїхали. Бомбили Слов'янськ, ми манівцями поїхали в бік Красноармійська [Покровськ] на Харків і польовими дорогами дісталися до Сум.

Наш будинок трохи постраждав, кілька разів куля пробивала шифер, дах протікав. У кого постраждало, тим міняли дах, ну а ми самі замазуємо, воно знову прилітає, тому що живемо сильно близько. Дах весь час протікає то в одному місці, то в іншому. І начебто соромно через одну дірочку турбувати людей.

Ми за годину зібралися і виїхали

Раніше ми постійно їздили до Горлівки за покупками, вчилися там, лікувалися. Всі родичі там проживають. Зараз дорога закрита, проїхати до них немає можливості. Ми просто туди не можемо потрапити, потрібно їхати через Ростовську область.

Поруч з нами знаходиться великий свинокомплекс, тому без світла ми не сиділи довго. Було добу або дві, але не місяцями, як інші.

Наші друзі в Авдіївці по пів року сиділи в підвалі без світла і без води. Вони живуть недалеко від промзони, там сильно бомбили, постійно потрапляли в розподільник. Ні води, ні світла, ні газу. Газ у них, правда, зробили, але немає такого, як було раніше.

Зараз поки не стріляють. Але як можна почувати себе на передовій? Ні-ні, а стрельнуть і летить...

Про що ми мріємо? Ну, звичайно, про мир. Щоб наша дітвора жила спокійно. Все це позначається на психіці у всіх.

Звичайно, зараз змінилися пріоритети, стало зрозуміло хто друг, а хто ворог. Все це ми пройшли за сім років.