Мені 38 років. Я лікар-анестезіолог за фахом. Проживали в Донецьку до 2014 року. Але там почалась війна, і ми з чоловіком переїхали до своїх батьків за сто кілометрів від Донецька. Ми залишили там свою квартиру, але я не знаю нічого про її долю. Ми виїхали, і зв’язку немає ні з ким, хто б міг розповісти, що там коїться. 

У мене народилася донька в грудні 2014 року, після декрету працювала в місцевій лікарні - завідувала відділенням реанімації й анестезіології до 2022 року. Після повномасштабного вторгнення чоловік-поліцейський залишився в Донецькій області, він і зараз там працює. 

Після 24 лютого 2022 року ми спочатку приймали поранених із Вугледару, Волновахи, зокрема й мирних. А коли окупували село дуже близько від нас, нашу лікарню закрили. Стали евакуйовувати і лікарню, і мирних жителів. Ми виїхали, а чоловік залишився там працювати. 

Новосілка, де ми проживали, не окупована, але вона на «нулі», її майже всю зруйнували. Пошкоджені майже всі будівлі, вся інфраструктура, лікарня наша розбита, будинки людей. 

Зараз я перебуваю з дитиною в Кіровоградській області. Зі мною мій тато. Мами не стало у 2021 році через ковід. Тут зі мною - тато, сестра з чоловіком і донькою. Мій чоловік іноді приїжджає до нас у відпустку.

Ми досі в підвішеному стані. Не розуміємо, що буде, як, що нас чекає попереду. Наше селище майже все зруйноване. Чи відбудують його? І коли? Ми сподіваємося, що селище відбудують, але воно майже все заміноване, зруйноване. І, звичайно, я дуже переживаю за чоловіка, бо він перебуває там під обстрілами - це дуже страшно.