Мені 34 роки, у мене п’ятеро діток. Чоловік працює, я домогосподарка. Ми жили в Пологівському районі. Чоловік був на роботі, а ми вийшли до сусідів і побачили, що «зетки» їдуть. Ми пішли до батьків, спустилися в підвал. Там сиділи вночі і вдень. Зранку варили їсти і спускали дітям у підвал.

Страшно було. Слухали, де приліт, де виліт, щоб розуміти, де ховатися і що робити.

У нас світла не було з 4 березня і по цей час немає. Поки ми там були, воду качали, хліб був. У нас в селі своя пекарня, продукти були. Якось ми пішли вправлятися, і недалеко був приліт. Тоді ми вирішили виїхати.

Нам сказали, що це остання колона на виїзд, і ми наважились. Їхали на свій ризик на великій швидкості, щоб машина від машини не відставала. Діти нормально дорогу перенесли.

Ми довго не хотіли виїжджати, бо думали, що нас звільнять. Залишилися без свого будинку. Нічого не вивозили, все там залишилося.

Куди колону пропускали, туди ми і виїхали. Ми в Запоріжжі, бо нас тут поселили. Чоловік працює, а я ні. Швидше б війна закінчилась, бо додому хочеться.