Вагерич Поліна, 10 клас, Опорний заклад "Нижньосірогозький ліцей Нижньосірогозької селищної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гладко Ірина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Переді мною - величезне червоне серце, розрізане навпіл ворожим снарядом. Половинка його лежить на землі й безпомічно  волає: «Врятуй мене!» І я розумію, що хтось, сміливий і мужній, повинен це зробити... Це не уривок з фільму жахів, це не страшний сон, це новини, це наша героїчна Чорнобаївка й інсталяція в селищі у формі понівеченого, але нескореного серця. Я - уродженка лівобережної, тимчасово окупованої  Херсонщини. Я не бувала в Чорнобаївці, але всім серцем я разом з іншими українцями, де б вони не знаходилися: чи в моєму дорогому серцю селищі, чи на підконтрольній території, чи за кордоном.

Мій шлях... Сумно, боляче, страшно. Вулицями мого рідного містечка у лютому 2022 року, гуркочучи, їдуть колони рашистських танків. Страшно. 

Забирають людей «на підвали». Страшно. Ми живемо в страшенній напрузі, здригаємося від кожного стукоту, собачого гавкоту – чи не йдуть знущатися?! Страшно. А зараз мама в автівці накриває з головою мене й меншого братика ковдрою, щоб ми не бачили, мимо якого страхіття мчимо. Навкруги  вибухи, залпи. Ми все чули і через ковдру. Страшно!!!  Нарешті підконтрольна. Вільне повітря, рідна мова, доброта, співчуття, допомога і постійна туга за домівкою...

А вночі сирена, знову гуркіт і вибухи, буває, що взагалі не спимо. Гнів і образа, ненависть і зневага до потвор z.

Війна. Моє життя, як тепер і життя всіх моїх співвітчизників, поділене навпіл. Як оте серце. Життя до війни – життя під час війни.  Мої прадідусь й прабабуся були дітьми війни. Вони говорили: «Що б там не було, все можна здолати. Головне, щоб не було війни». Тепер ми всі – діти війни. Чому? Стовідсотково впевнена, що заздрість – ось причина війни. Один нелюд разом з іншими нелюдами зазіхнув на мою любу Україну, на життя українців, на наші родючі землі, на свободу, на справедливість.

Недарма говорять, що заздрість існує в тих, хто не може прийняти щастя інших. Але ж існує закон бумерангу: заздрість знищить заздрісника.

Горджуся і пишаюся нашими незламними захисниками, офіцерами й рядовими, волонтерами, правоохоронцями, простими людьми, всіма тими,  хто наближає Перемогу! Війна безпосередньо торкнулася й моєї сім'ї: захищаючи  Україну, загинув мій дядько Артем.  Честь і слава тим, хто поліг на війні, виборюючи  мир та справедливість! Мій тато зі зброєю в руках з перших днів війни боронить нашу любу Батьківщину, мій любий і незламний Херсон.

Не дає змоги, разом з іншими захисниками, почварі просунутися на правобережжя Херсонщини.

Війна. Хоча вона ще не закінчилася, я вже думаю про своє майбутнє. Мрію стати дизайнером одягу. Мені подобається, коли люди гарно одягнені. Мрію проектувати красивий, зручний одяг для співвітчизників з екологічно чистих тканин. А ще хочу, щоб він не був надто дорогим, бо нашим людям і так важко жити, багато сімей залишилися без житла та елементарних речей. Впевнена, що досягну мети, адже я наполеглива, добре навчаюсь, гарно малюю і креативно мислю. Буду своєю працею приносити користь нашому суспільству.

Війна. Моя сім'я: тато, мама, брат і я любимо і пишаємося рідною державою, її героїчними людьми, мріємо повернутися до рідної домівки.  

Дуже - дуже хочу  зайти в рідну оселю, мою кімнату, погладити своїх котів та собак, відчинити двері рідної школи, обійнятися зі своїми друзями, привітатися з учителями! І просто радіти життю! Ми зрозуміли, що головне - не матеріальні цінності, хоч вони теж важливі, а мир, здоров`я, життя твоїх рідних та близьких. Слідкую за новинами. Нещодавно прочитала, що в одному з Миколаївських ліцеїв учні на знак вшанування пам'яті загиблих земляків посадили кущі калини. Це прекрасно.

Я вірю, що в близькому майбутньому калина прикрашатиме сади, парки, обійстя не лише як данина пам'яті людській мужності, а й як символ любові, щастя, краси, материнства та миру.

Раніше не розуміла ось цього вислову: «Хочеш миру – готуйся до війни». Тепер розумію. Ми вдячні всьому людству, що нам допомагає, без їхньої підтримки було б дуже важко. Тому рано «перековувати мечі на орала», наша держава завжди  повинна бути добре озброєною, щоб ворогам було зась!

Війна... А хто ж я тепер? Я стала дорослою раніше часу, втім, всі діти теж.

Пам'ятаєте очі хлопчика Гліба з рідного Херсону, пам'ятаєте очі хлопчика Івана з Черкас, якого по-батьківському обіймає генерал Залужний? Війна й дитинство - поняття несумісні. В моїй свідомості війна асоціюється з якимось страшним вірусом, бацилою. Ми повинні перехворіти, побороти її, набути імунітет! Зрештою, війна – це явище антигуманне, воно проти всіх законів природи. І тільки від самої людини залежить, бути миру чи війні. Тож будьмо пильними!