Логінська Єлизавета Олександрівна, 16 років, учениця 11-го класу Курилівського ліцею Петриківської селищної ради I-III ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кузьменко Оксана Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого 2022-го року, о сьомій, я вдягнута передчувала “рекреаційний” день [у] школі. Збираюся виходити, назустріч поспіхом іде дідусь: “Війна!”, “- Що війна?!”, “- Війна почалася.”. Кількома кроками пізніше на екрані телевізора “Espresso’’ та карта українська з червоними стрілками в південно-східному напрямку. “Любі діти! Указом Президента (...) на всій території України введено воєнний стан (...) .”, - шкільна група у “Вайбер”.

Одразу я згадала маму - вона зараз саме там. Що із нею? Через декілька місяців вітчим отримає контузію, знаходячись “в зупинці”, після того, як помітить “пелюстки троянд”, що падають з неба, - касетні бомби. Підрозділ 93-ї ОМБр “Холодний яр”: Балаклія, Лазова, Бахмут, Ізюм, Богданівка. Зі спогадів матері: кров, відірвані пальці, артилерійські обстріли. Вічима - танкове бомбардування, кілометр від ворога, харківські ліси.

А через декілька днів я та бабуся, через Польщу (Зосін), з невеликою шкіряною торбинкою харчів їдемо до Німеччини, у Деггендорф. Уперше я побачила красу Волині та рожевий, прохолодний, “останній” український світанок. Ми сварилися, любили, плакали та обіймалися. Весь час в голові лунали слова діда, що сидів в останню ніч напередодні від’їзду у кріслі та проказував, плачучи: “ Ти дурна, не сварись із нею. Ти розумієш, що ми більше, може, вже ніколи не побачимося?”. Прибули до Мюнхену, прощалися: “Якщо хтось казатиме будь-що, а ти не розумітимеш - телефонуй мені, я буду перекладати. Пробач мені все, що я накоїла.”, “Все буде добре, сонечку. Я впораюсь.”. Поїзд рушив. Вона поїхала. Я зосталася. З “Повією” та “Хмарами” у валізі. Так ся почала новая ера.

Там я напишу відгук, де буде: ”Всі оманливі спалахи - лише тимчасові - згасали за першої згадки рідного краєвиду.”. Повертаючись із Польщі вже вдруге, сформулюю, що Любити Вкраїну - не наслідок пропаганди після російського вторгнення, а глибинне та виховане почуття.

Приголомшує і досі, браття, що після початку війни не всі з нас цілковито усвідомили, що ми - то Єдиний Народ, Єдиної Країни. І в жилах кожного - від Феодосії до Мукачевого - тече українська кров.

Мир для мене зараз - це самостійна та Незалежна Україна. Культурно автентична та економічно смілива. Не на словах, а результатом моєї праці, праці моїх сучасників.

І пам’ятайте: ми маємо “Не ридать, а добувать, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”.