Кирило з родиною не поспішав виїжджати з окупованого Токмака, бо не знав, чи випустять його. Та коли на роботі попередили, що доведеться змінювати паспорт на російський, рішення про від’їзд було прийняте одразу. 

Мені 32 роки, з дружиною і дітьми жили у Токмаку. Коли почалася війна, я був на роботі. Токмак окупували першого ж дня. Додому потрапити вдалося, пропустили.

Слава Богу, що ми запасались усім необхідним. Світла не було два тижні. У нас пічне опалення, завдяки цьому була змога готувати їжу.

Спочатку було дуже страшно, особливо під час прильотів. Дуже боялися за дітей.

Але й виїжджати боялися, тому що декого не випускали. Та коли на роботі сказали, що примушуватимуть робити російський паспорт, вирішили їхати.

На блокпостах російські військові нам погрожували, та все ж таки вдалося дістатися Запоріжжя. Нам надали безкоштовний хостел. Я поки що не працюю. У Токмаку залишилися брат з мамою.

Хотілося б, щоб будинок вцілів, щоб можна було повернутися додому, знову вийти на роботу. І щоб всі були живі й здорові.