Шакун Єгор, учень 9-го класу Рубіжанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. № 9, Рубіжанської міської ради, Луганської області

Жахливе явище – війна. Вона не шкодує нікого, перетворює навколишню красу в жалюгідні руїни, знищує все на своєму шляху, забирає життя мільйонів людей. Ті, хто відчув на собі наслідки війни, дивитимуться на світ вже по-іншому. У кожного з нас є свій день, коли війна почалася особисто для нього. Можу стверджувати, що для мене війна почалася, коли я був у першому класі.

Я народився та жив у Луганську до шести років, але коли почалася війна, я разом з батьками був вимушений якнайшвидше їхати звідти. Авжеж, усіх членів родини охопив жаль. На той момент усім здавалося, що все це швидко закінчиться, що, максимум через тиждень, ми повернемося назад. «Нічого страшного, - говорили ми, - повернемося через місяць». На жаль, дива не сталося…

З кожним прожитим днем поза межами свого рідного дому надія зникала. А зараз вона мене полишила зовсім, тому що майже вісім років я живу в Рубіжному. Іноді ми з батьками їздимо туди, щоб провідати бабусю, але цього не вистачає, щоб насолодитися малою батьківщиною. Друзів там у мене не залишилося.

Коли все це відбулося, я був маленький, тому переніс усе доволі легко, але зараз, коли я все цілком усвідомлюю, то розумію, наскільки було боляче моїм батькам. Емоції в моєї родини були жахливі, всі були переляканими, не розуміли, що робити далі, як жити, де знайти житло та роботу. І, виходить, ти нікому в цьому світі не потрібен?!

Я дуже вдячний своїм батькам, за те, що вони не впали духом, що ці обставини їх не зламали, і вони зуміли зберегти найдорожче у світі – сім’ю. Бо як свідчить статистика, багато сімей зруйнувала саме війна.

Ще одним прикладом, що підтверджує гіркий біль війни, може слугувати випадок із мого досвіду. Ми з батьками поїхали на свято Дев’ятого травня в Луганськ, але на зворотньому шляху потрапили під страшний обстріл. Це було дуже страшно. Коли ми під’їхали до блокпосту, то побачили велику чергу машин. Думали, що просто багато людей, і військові не встигають перевіряти документи. Але ні, ми стояли в черзі аж понад три години. Потім моя мама не витримала та пішла дізнатися, в чому ж полягала проблема. З нею пішли й інші жінки з дітьми на руках, в надії на те, що їх пропустять без черги. Але військові пояснили, поряд знаходяться загін терористів, які можуть напасти в будь-який момент.

Аж ось почалося! Було видно, як ворожі танки з гори почали стріляти. Усіх людей, які перебували на блокпості, сховали в бомбосховище. Та під час того, коли ми туди бігли, було видно, як падали дерева, дахи будинків. Це було як у справжньому фільмі жахів. У моєї мами ледь не зупинилося серце, адже в машині залишилися мій тато та брат.

Ми дуже довго сиділи та чекали, коли це страхіття закінчиться. Минуло три години, військові заспокоювали нас як тільки могли: роздавали цукерки, спілкувалися з нами. І ось забігає старшина і говорить, що скоро будуть під’їжджати машини, у які ми повинні швидко застрибнути і їхати звідси. Під’їхала татова машина, і ми чимдуж та якнайдалі дременули звідти. Після такої страшної події я дуже довго не розмовляв через шок. Цю історію я запам’ятаю назавжди.

Отже, я можу сказати, що найголовніше у світі - це мир. Люди – не тварини, тому повинні поважати і допомагати один одному. Ми – нація, ми єдиний народ.

Споконвіку нікому не вдавалося зламати нас, сильних духом, національно свідомих, громадян України. Наша держава квітуча і мальовнича, тому ми нікому не дозволимо зруйнувати її. Я сподіваюсь, що колись настане той день, в якому не буде війни, день, осяяний палким сонцем і любов’ю, день, коли хмари з людської крові на небі розійдуться, день, коли тисячі людей зможуть повернутися до рідної оселі і жити новим життям. І це життя буде сповнене дитячих посмішок, веселого сміху та віри у те, що більше ніколи ми не повернемося до таких антигуманних, нікчемних способів вирішення міждержавних конфліктів.