Мені зараз 30 років. я до початку війни працювала юристом на комунальному підприємстві у Харкові. Проживала з хлопцем і котом.

24 лютого я прокинулась від вибухів, і мені зателефонував мій хлопець, сказав, що війна. Він працює поліцейським. Я перемістилася у ванну разом із котом, і там ми провели майже пів дня.

Я приймаю гормональні препарати - їх в перший день неможливо було дістати. Аптеки були закриті, я пропустила прийом таблетки, і у мене погіршився стан здоров’я. Тільки через чотири місяці вдалося відновитися. Їжу я в супермаркеті по можливості купувала, хоча полиці майже всі були пусті. І води ми набрали.

Ми в Харкові були десь чотири дні. Шокувала взагалі вся ситуація, здавалося все несправжнім, як у фільмі. 

Мої друзі в той же день придбали автомобіль, і ми поїхали на заправку заправлятися. Над головами свистіли ракети, і це все здавалося нереальним. Виїхали ми у Черкаську область, де проживають мої батьки.

Досі не можу згадувати ці події без сліз. Ми в Харків ще не поверталися. Сподіваюсь, що повернемось. Я втратила роботу через війну, і взагалі вся ця тема для мене травматична.

Своє майбутнє бачу у мирній і незалежній Україні.