Ярохіна Каріна, 9-Б клас, Миколаївська гімназія №64

Вчитель, що надихнув на написання: Смикавчук Інна Михайлівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Привіт! Мене звати Каріна,мені 15 років,і це моя історія!

Війна для мене та моєї родини розпочалася ще з 2014 року.

На той час ми жили в місті Луганськ, мені було 6 років і це було літо. Я мала першого вересня йти до школи, але плани різко змінилися.

2 червня, як зараз памʼятаю у понеділок, ми з мамою гуляли на майданчику і раптом почули гул літаків, піднявши голови вгору зрозуміли, що то винищувачі. Вони робили різні маневри та раптом один з літаків випустив ракету. Тато моєї подружки відразу закричав: «Лягайте на землю, швидко!». І тут прозвучав потужний вибух, ця ракета влучила в ОДА міста. І ,почала лунати повітряна тривога. Коли все стихло ми одразу побігли додому. Наступного дня почався штурм військових частин та аеропорту, знову повітряні тривоги, вибухи. Просидівши добу в коридорі на підлозі батьки вирішили виїхати у безпечне місце, бо через місяць мала народитися сестричка . Виїхавши ми думали, що історія закінчилася. Але ні…

24 лютого 2022 року перебуваючи у, місті Миколаєві я прокинулась від гучних звуків за вікном і подумала ,що то звичайний грім. Але ввімкнувши телевізор,як завжди зранку, я почула страшні новини, що почалася повномасштабна війна на території України, мене охопив страх і відчуття небезпеки. Одразу почалися жахливі думки та переживання, через те, що не усі мої рідні поруч. Починаючи з цього дня людське життя стало поділятися на «до» та «після».

Ми з мамою в першу чергу зібрали тривожні валізи та почали намагатися додзвонитись рідним, щоб дізнатися, чи все в них добре.

У вечері пролуна повітряна тривога, це почалася ракетна небезпека. Ми з родиною спустилися до підвалу. Атмосфера там була дуже напружена, діти не розуміючи, що відбувається, кричали та плакали.Було дуже темно та прохолодно, люди були збуджені та схвильовані.

Сидячи у підвалі я згадала дуже багато історій, які мені розповідала моя прабабуся. Вона розказувала про те як вони з родиною переживали Велику Вітчизняну Війну. Як перебуваючи в полонах вони ділили шматочки хліба на всіх, намагалися чинити опір при катуваннях.

Мені стало дуже страшно, але побачивши у підвалі декілька своїх однокласниць, страх потроху минав.

На ранок стало тихо і ми піднялися у квартиру, щоб трохи поспати, привести себе до ладу та приготувати їсти. На протязі місяця це було нашою повсякденною рутиною.

На ранок 8-го березня ми родиною вирішили, що будемо виїжджати з Миколаїва до Одеської області. Ми швидко зібрали необхідні речі та поїхали. На виїзді з міста були великі затори. Знову пролунала повітряна тривога і ми не очікувавши, що поруч за смугою дерев стояла велика техніка і над нашими головами почали літати снаряди. Це було дуже страшно!

На мій погляд війна є найстрашнішою подією в житті людей. Слово "війна" викликає в мене асоціації зі страхом, голодом і смертю. Дуже багато родин по виїжджали за кордон аби захистити своїх дітей та себе. Але багато людей залишилося на Україні, для того щоб боронити рідну землю.

Наразі, багато чоловіків та жінок захищають Україну знаходячись віч навіч з ворогом. Для того щоб підтримати їх волонтери створюють різні фонди «Повернись живими», «UNITED 24» та збори коштів. Ми у свою чергу з родиною намагаємося кожного тижня робити донати, та відправляти їм продукти харчування і смаколики.

Минає уже другий рік повномасштабної війни, і стільки ж я не бачила своїх рідних бабусь і дідусів, братиків і подружок.

Ми дуже-дуже за ними сумуємо, так сильно хочеться обійняти, поговорити з ними.

Тяжко жити звичайним життям в такий страшний час, але потрібно просуватися далі:вчитися,працювати,робити повсякденні справи. Головне - це не втрачати дух незламності, адже саме він допоможе нас наблизити до перемоги.