Лащенко Катерина, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 126 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стрельникова Ольга Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - пекло. І скільки б днів не пройшло, це завжди травма, яку вже ніколи не вилікуєш. 23 лютого 2024 року був останній день, коли я почувалася по-справжньому щасливою, але не усвідомлювала цього.

Наступного ж дня все змінилося, і скільки б сліз не було пролито, того часу вже ніколи не повернути.

24 лютого близько шостої ранку пролунали перші вибухи - звуки розбитих життів. Вони пробудили мене, але я просто продовжила спати, не усвідомлюючи, що "цей дивний шум"  назавжди змінить моє життя. Через декілька хвилин я дізналася про початок війни, але до кінця не могла повірити в це. 

"Невже це справді відбувається?"- питала я себе. Мене охопила паніка, я боялася померти, але єдине, що  могла робити - це сидіти і слідкувати за новинами в надії на диво.

Я переконувала себе, що це лише на декілька днів і що наступного дня я прокинуся, піду до школи, і все знову стане, як раніше. Як дванадцятирічна дівчина я навіть не могла ніяк допомогти,  тому  відчувала себе, немов у пастці.

З початку повномасштабного вторгнення минув тиждень;  у той день пізно ввечері почали бомбити будівлю навпроти мого дому, і ми з батьками побігли в підвал. Поки я бігла,  встигла розгорнутись обличчям до вікна, і те, що я побачила, було жахливо.

Небо буквально палало. Ми сиділи в підвалі всю ніч і постійно чули вибухи, мене трусило, я боялася, що коли вийду звідти, то побачу, що від місця, де я росла, нічого не залишилося.

Але, на моє щастя, вже  наступного дня в квартирі я відчула лише холод від розбитих вікон. Те, як виглядала розбомблена будівля після тієї ночі, і саму ту ніч я не забуду ніколи.

Пройшов ще місяць з початку віцни, і ми з мамою та бабусею через сильну тривогу виїхали з Харкова ближче до заходу України, де жили наші знайомі.  Я знаходилася в безпечному місці, де навіть не чула жодних «прильотів», але єдине, чого  хотіла, - лише повернутись додому. Моя подруга, яка також була там, намагалась адаптуватися до нового життя, прийнявши той факт, що війна може не скінчитися найближчим часом, а я просто дивилась на все і не могла повірити, що це наша реальність.

Я пробула там лише декілька днів, після чого ми з батьками вирішили, що  не можемо кинути нашу квартиру в Харкові, але ці кілька днів за відчуттям тягнулися цілу вічність.

З того часу, як я повернулася назад до Харкова, минуло багато часу, і, звісно, моє життя кардинально змінилося. Я побачила безліч чудових людей, які допомагають нашій країні всім, чим можуть, і вони всі дарують мені надію. Надія - це те, чого не відняти в нашого народу, і поки вона існує, ми не програємо. Війна навчила мене цінувати кожну мить, навчила мене бути більш відповідальною і співчутливою.

Війна - це пекло, але вона зробила з нас сильних людей, і завдяки цьому ми обов'язково переможемо.