Салімон Аліна, 9 клас, Заклад загальної середньої освіти "Шимковецька гімназія" Збаразької міської ради Тернопільської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Савченко Любов Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Звичайний день, сьогодні 16-те лютого, 2022 рік. Я, як зазвичай прокинулась о сьомій ранку, потрібно йти до школи. Повернувшись додому після шкільного дня, не розумію чому сьогодні усі розмовляли про можливий початок війни, це ж якась нісенітниця, 21 століття, 2022 рік!

Війни не може бути, це неможливо! 24 лютого, 2022 рік. Це почалось…

За вікном хмарна погода, не чутно співу птахів, все похмуре, напевно, буде дощ. Сьогодні контрольна робота з біології, я весь вечір готувалась до неї, сподіваюсь отримати хорошу оцінку. О пʼятій ранку зі скрипом відкриваються двері у мою кімнату, за ними стоїть моя мама, вона…вона плаче.. Але чому? Що могло трапитись? Моє серце починає битись все швидше й швидше, всередині неприємне відчуття страху, мурашки по тілу.

Я зібралась з духом та запитала: «Мамо, що трапилось, чому ти плачеш?». Із тремтячими руками мама простягнула мені свій мобільний телефон, на екрані були сьогоднішні новини.. О ні, тільки не це…

Почалась повномасштабна війна. Безліч дзвінків від родичів, повідомлення від друзів та знайомих із запитанням «Як ти? Як почуваєшся?» Я не знаю, як відповісти на це запитання, це важко… Я не знаю, як я почуваюсь, мені просто страшно. У голові вирують безліч думок…«Скільки це буде тривати? Скільки людей поляже у цій війні? Заради чого її розпочали?».

З початку повномасштабної війни пройшло 2 місяці, моя школа перейшла на дистанційне навчання, я все ще не можу повірити в те, що ворог зайшов на нашу землю..

Одного дня, я почула звуки автомобіля, заглянувши у вікно я побачила сірий бус, який припаркували коло мого будинку. Дивно, я не чекаю гостей… Хто це може бути? На порозі мого будинку зʼявилось два чоловіки у формі, зі зброєю на поясі. Як виявилось, вони приїхали до мого татуся, у них була повістка для нього... 20 квітня мій батько із побратимами вирушили на південь України, у Запоріжжя, на війну, боронити нас від ворога.  

Мій тато захищає наше майбутнє, майбутнє нашої країни.

1000 днів війни, - це не простий шлях для України, для нашого народу. Кожного дня люди втрачають свої домівки, своїх рідних та близьких людей. Ворог руйнує наші великі та маленькі міста і села, наші навчальні заклади, лікарні, святині, наші життя. Від війни страждають не лише люди, а й наші вірні чотирилапі друзі, деякі тваринки втратили сімʼю, деякі бродять лісом, ховаючись від гучних вибухів, деяких більше немає.

Щоб перемогти, нам потрібно діяти разом, разом ми сила. Ми допомагаємо нашим воїнам, випікаємо хліб, печиво,робимо закрутки та передаємо їм, щоб вони не були голодні.

Своїми руками робимо окопні свічки, щоб взимку нашим захисникам не було холодно. Дітки малюють малюнки для наших воїнів, їм важлива підтримка маленьких українців. Ранок 24 лютого був важким для України, ворог зайшов на нашу територію, він хоче забрати нашу землю, нашу волю, нашу єдність. Цього не може трапитись,ми, українці, повинні показати свою гордість, силу, незламність та незалежність.

Тарас Шевченко писав: «Борітеся - поборете,  вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

Ми будемо боротися, й настане час нашої перемоги. Ніхто не зможе подолати народ, який стоїть на своїй землі, за своїх дітей та свободу!