Жаворонкова Євдокія, вчитель, Волноваський опорний заклад загальної середньої освіти Волноваської міської територіальної громади

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я — вчителька маленької сільської школи в селі Ближнє, на сході від Волновахи. Ці 1000 днів війни стали для мене новим випробуванням, і моє життя розділилося на "до" і "після".

Війна прийшла до нас, принісши страх, розчарування та нестерпну тугу.

24 лютого 2022 року, коли почалося вторгнення, я не могла уявити, наскільки глибоко це торкнеться всіх нас. 26 лютого окупанти вже були в нашому селі, гатячи градами та мінометами по Волновасі. Це був той момент, коли тваринний страх сковував мій мозок. Я пам’ятаю, як у моїй квартирі 25 числа вилетіли вікна, залишивши по собі лише спогади про мирне життя. Та ще страшніше те, що наче це все сон, цього не може бути у 21 сторіччі.

Все повітря просочилося невідомо до цього запахом, який не описати словами, який ні з чим не сплутати. Одне було зрозуміло – це запах біди.

Люди залишилися без зв’язку. Окупанти блокували всі українські канали. Родичі не знали, що з нами коїться. Я не могла зв’язатися зі своїми дітьми, які також переживали цю війну. Це жахіття тривало, здавалось, вічність. Холод і страх заполонили мої думки, а відчуття безвиході ставало все сильнішим.

Окупанти думали захопити Волноваху за кілька днів, але наші воїни тримали оборону.

Ми, в селі, лише чули звуки снарядів, які падали навколо. Гради, танки, міномети стояли під нашими домівками, і ми відчували, як земля під ногами тремтить. Стрілянина була постійною. Пам'ятаю суцільний страх, тваринний страх, який сковував все тіло та свідомість. Ховалися в підвалах. Не хотілося, а ні їсти, а ні пити. Одне бажання було заснути в тиші та теплі. Після захоплення міста загарбники вийшли з нашого села.

І раптом настала тиша. Але ця тиша була страшною — вона принесла з собою розчарування, зневіру до людей з якими я жила, працювала.

Частина жителів села  раділа приходу "нового миру". Мої колеги, які викладали українською, стали зрадниками. Це було нестерпно. Я не могла змиритися з тим, що це вже не Україна. Врешті-решт, було прийнято рішення виїхати. Я знала, що залишити рідний дім буде важко, але залишитися — ще важче.

Я не могла змиритися з тим, що це вже інша Україна. Вирішивши виїхати, я зрозуміла, що це рішення стало для мене останнім шансом зберегти свою гідність і ідентичність.

Дорога виявилася тяжкою. Я виїжджала з відчуттям втрати, але хотілось як найскоріше бути в Україні. Знайшла прихисток на Закарпатті. Місцеві жителі не дуже відкриті до нас, а ціни на житло захмарні. Дуже страшно залишитись безхатньою в шістдесят років.

Але попре все треба жити.

Дякуючи нашій Волноваській громаді, ми маємо роботу і можливість продовжувати навчання. Було створено дистанційне навчання для наших учнів, які роз'їхалися по всьому світу. Ця робота стала для мене опорою, допомагаючи жити далеко від дому.

Чи повернемося ми колись додому — це питання відкрите. Але я вірю, що все ж таки зможемо.

Сьогодні, через 1000 днів війни, я все ще відчуваю глибокі переживання, але також відчуваю надію. Я вчителька, і моя мета — навчити своїх учнів мріяти про мирне, вільне майбутнє. Я вірю і сподіваюсь, що буде мир, що повернуся додому, до своєї рідної української школи.