Село, в якому все життя прожила Людмила Вікторівна з сім'єю, рашисти майже стерли з лиця землі. Від їх домівки нічого не залишилось. Головне, що всі в родині залишились живими. Вони не знають, де і як будуть жити далі, головне – дочекатися миру

Наприкінці квітня ми втекли з Херсонської області, з села Осокорівки Бериславського району. Проживаю наразі в місті Кривий Ріг. У нас село так само стерли з лиця землі, як і багато сіл стирають. Нема де жити, хату вибудовувати. Мені 48 років, у мене ще є чоловік і дитина. 

Я кухар. На роботі була. Приїхав начальник, сказав збиратися, бо їде колона танків, військової техніки. Ми швидко зібралися й поїхали всі по домах. Це було десь шостого чи сьомого березня, і після того я на роботу не виходила. Усі сиділи по домах, а потім почались обстріли. Почали бомбити біля хати. 

Ми не думали, що так усе затягнеться, що воно так далеко зайде. Чекали, що швидко закінчиться, а воно все ніяк. І довелося тікати, коли почали по голові стріляти. Взагалі все село виїхало, залишилося, може, зо два десятки людей із трьох тисяч.

Нашої хати немає: розбили все, ніде жити. Грошей немає. 

Прожити на грошову допомогу дуже важко: і їсти купити, і житло оплатити, і одягатися треба - бо поїхали, в чому були. Потім трошки люди почали приїжджати. Слава Богу, десь щось діставали, шукали і знаходили. Люди забирали потрошку речі між обстрілами. Зараз, Слава Богу, все добре. Навіть потихеньку вже люди вертаються до села.

Ми не очікували, що можуть напасти на нас люди такі самі, як і ми. Хіба вони кращі за нас, ці росіяни? Я не можу вам пояснити, це важко.

Шокувало те, що в сучасному світі може бути війна. Це просто нереально.

Приємні моменти – це усвідомлювати, що мої діти й мої рідні живі, здорові всі зосталися. І це найприємніше. Більше нічого не можу сказати. 

Ми тимчасово оселилися у Кривому Розі, бо тут дитина старша проживає. Вона поїхала до Польщі з онучкою, а ми залишилися в її квартирі. Я не поїхала до Польщі, тому що не захотіла залишати чоловіка. Ми вирішили, що будемо всі разом. Думали, що в Кривому Розі буде безпечніше. Поки що все добре, тихо. 

Мріємо, щоб швидше все закінчилося, щоб усі люди поверталися додому, щоб наші хлопці поверталися живими, здоровими. Щоб усе було краще, ніж раніше. Спасибі всім людям, які допомогають. Нашим волонтерам дуже велике спасибі, вони ризикували, щоб привезти нам ліки й продукти. Та вже хочеться, щоб був мир.