Мені 35 років. Я з Харкова. У мене є чоловік, одинадцятирічна донька і трирічний син. 

24 лютого ми прокинулися від вибухів. До п’ятого березня залишалися вдома, а потім виїхали в Полтаву. На дорозі були невеликі затори, але ми досить швидко доїхали. Нам складно далося рішення залишити своє житло й поїхати у незнайоме місто. Проте в Полтаві нам допомогли облаштуватися, надали гуманітарну допомогу. 

Мене шокує, що в наш час може йти війна, що гинуть люди. Росіяни позбавили нас нормального життя, а дітей – щасливого дитинства.

Дуже хочеться додому. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться. 

Мрію, щоб мої діти були здорові й щасливі і жили під мирним небом.