Ми з Василівки. Змушені були переїхати до Запоріжжя. Моя родина - це бабуся 90 років, мама - 70 і молодший брат. 

У перший день війни у Василівці ще було тихо, обстріли ще до нас не дійшли. 

В аптеках розпродавали те, що залишилось. Більше медикаментів не було. Води теж не стало. Світла не було днів дев'ять, потім вмикали з перервами. Готівку неможливо було зняти у банкоматах, магазини не працювали. 

Водою ми запаслись - понабирали пляшки. В аптеках займали черги, відстоювали чергу, запитували чи є потрібні ліки, якщо не було - в іншій аптеці чергу займали. У перший день війни купили найнеобхідніші продукти і вдома були певні запаси.

По місту було небезпечно пересуватися і складно було виїхати. Нас не випускали. Це вдалося зробити аж 2 травня і на п'ятий раз. Приїхали без нічого. Складно було влаштуватися на квартирі. Залишилися без роботи. Раніше працював на будівництві. Важко, тому що не вдома. 

Намагаюсь дивитись гарні новини по телевізору. Обіцяють, що скоро ЗСУ відвоює Запорізьку область. 

Мрію якомога швидше повернутися додому і відбудовувати те, що зруйнували.