Війна повністю змінила життя моєї сімʼї. У дітей зʼявилась нова школа - намагаються на новому місці знайти друзів, але у старшої доньки не виходить через психологічний стан. Самий молодший досі боїться вибухів, хоча вже пройшло два роки, як ми виїхали з окупації.

У самого після підвалу зʼявилась якась психологічна проблема, коли бачу людину у формі.

Прокинувся я на початку пʼятої ранку від вибуху гучного. Ще нічого не розуміючи що сталося, зранку збирали дітей до школи, а самі на роботу. Потім, читаючи новини в соцмережах ми дізналися страшну новину, на вайбер у групах шкільних приходили вже повідомлення, що заняття скасовується. То діти залишились вдома з дружиною, а я пішов на роботу.

По обіді вже чутно було бої за антонівський міст та перестрілку в нашому місті. Місто вже було окупованим в той же день.

Якою може бути реакція дитини, яка не знала, що таке війна? Вже потім після деякого часу вони зрозуміли, що все не так, як було - стали тихими, ховалися від вибухів або намагалися не потрапляти на очі росіянам, коли були на вулиці з друзями біля підʼїзду.

Найстрашніший день - коли відпустили мене з підвалу. 

З психологічними проблемами стикнулися, справляємося власними силами. Мої діти були свідками травмуючих подій, коли додому увійшли озброєнні російські військові, щоб забрати мене на підвал. Діти ходили на курси до психолога.

Були гуманітарні труднощі. Під час окупації був певний час без можливості купити хліб та деякі продукти. Виживали завдяки власним зберіганням- була мука, цукор, своя картопля тощо.

Пекли хліб самі. Вже трохи згодом відкрилися деякі магазини, продаючи залишки товарів.

Всі речі залишились в окупації, бо виїздили лише в літньому одязі. Інших речей не було можливості взяти. Лише одяг, що на нас був і сумка з найнеобхіднішим для виїзду - документи, вода, памперси, і ключи від квартири та дому, який зруйнований, тож можемо їх і віддати до музею.