Осіпова Анастасія, 10-а клас, Золотоніська гімназія імені С. Д. Скляренка

Вчитель, що надихнув на написання — Буценко Анастасія Олегівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Лисичанськ – робітниче містечко, розташоване на березі Сіверського Дінця, яке завжди було моїм домом. Колись воно жило й дихало разом зі своїми жителями – веселими, працьовитими, сповненими життєвої енергії. Тут завжди було шумно, гамірно, але водночас відчувався неймовірний спокій, особливо коли навколо зеленіли пагорби, а річка віддзеркалювала сонячні промені. Я завжди відчувала гордість за це місто, яке стало не просто місцем на мапі, а справжнім символом домівки та боротьби за свободу.

У нашому домі панувала особлива атмосфера: стіни наповнювалися радістю, теплом і безмежною любов’ю. Ми з родиною плекали кожен куточок нашої оселі, роблячи її справжнім раєм, що назавжди залишиться для мене прикладом сімейного затишку. А ще мене робили щасливою наші домашні улюбленці, які завжди наповнювали дім життям і безумовним комфортом. Кожен із них був не просто твариною, а частиною сім’ї, нашим маленьким щастям.

Моє дитинство в Лисичанську було безхмарним, сповненим радісних зустрічей із друзями, сміхом, сонячних днів біля річки.

Дорослішання серед природи, оточеної людьми, які щиро піклувалися одне про одного, здавалося мені таким природним і гармонійним.

Але раптово все змінилося. У лютому 2022 року війна ввірвалася в наше життя, розірвавши його на дві частини – до й після. Спочатку ми не могли в це повірити, адже хто б міг уявити, що таке станеться в нашому місті, нашій країні. Здавалося, що це просто жахливе сновидіння, яке ось-ось скінчиться, і ми прокинемось у звичному, спокійному світі. Але жахіття продовжувалося, і ми мусили навчитися жити в умовах, коли кожен день міг стати останнім.

Жителі Донбасу вже звикли до постійного гулу літаків і вертольотів, які неодноразово пролітали над нашими головами, залишаючи після себе внутрішню тривогу. Ми пережили 2014 рік, вимкнення світла і води під час АТО, і, здавалося, нас уже не здивуєш нічим. Але справжня війна зруйнувала ілюзію навіть найпесимістичнішої людини, що була готова до чого завгодно. Вибухи стали частиною повсякдення. Спершу це було шоком, кожне нове влучання провокувало паніку, ми метушилися, ховалися до підвалу, навіть коли ще не знали, де саме впаде наступний снаряд. Поступово страх став настільки знайомим, що перетворився на гнітюче тло повсякденного життя. Я пам’ятаю, як ми проводили безсонні ночі в підвалі, де панувала вогка темрява, а кожен звук здавався передвісником біди.

Їжі часом не вистачало, і ми економили кожен шматок.

Навіть у таких умовах ми намагалися підтримувати одне одного: родина, сусіди, усі, хто перебував поруч. У ці миті ми особливо відчували, що ми єдині, що нас не зламати та світло обов’язково переможе темряву.

Найстрашнішим був останній день удома. Це був день, коли я знала, що, залишаючи наш дім, я залишаю частинку себе, залишаю все, що становило сенс мого життя. Я бачила, як на моїх очах руйнуються мрії, як зникає все те, що завжди здавалося непорушним. Той день залишиться в моїй пам’яті назавжди. Сонце більше не гріло так, як раніше, й усмішки вже не були щирими.

Важко сказати, що було б краще: залишитися серед руїн рідного міста, де кожен куток говорить про минуле, чи поїхати, щоб знайти новий дім, але ніколи не вважати його справжнім.

Не було навіть думки про зраду, війна вкрала не лише місце, де я жила, вона відібрала відчуття безпеки, віру в завтрашній день. Проте вона й навчила цінувати кожну мить, любити своїх близьких так, ніби це останній раз, і боротися за своє щастя.

Війна – це горе, яке ніколи не повинно стати звичним. Цінуйте мир, оберігайте його, адже він набагато крихкіший, аніж здається.