Росіяни знищили дім, де жила велика родина Тетяни, її улюблену пасіку і школу, де вона працювала. Рідні тепер живуть у різних місцях, Тетяна ось-ось втратить роботу, бо її учні не можуть вчитись навіть дистанційно

У мене дуже велика родина: мої батьки, мій 80-річний дідусь, мій чоловік і моя донька, якій тоді ще не було дев’яти років. Ми зустріли війну вранці 24 лютого в себе вдома. Відразу було чутно вибухи, але вони в перші дні були десь далеко від нас, лунали з Донецького напрямку. А 28 лютого ми в селі побачили перших військових. Запорізьку область росіяни дуже швидко «звільнили», як вони це називали. І вперше ми відчули справжній жах, коли на початку березня почали жити в підвалі. 

Від вибухів у нас горіли цілі вулиці. Коли ми виходили у двір після такої жахливої ночі, то бачили, як горіли будинки, цілі сім’ї згорали. Руйнація була неймовірна. І це відбувалося буквально за ніч. 

Найстрашніший день – це 5 березня 2022 року. Тоді російські війська почали колонами з усіх боків заходити в село. Прилетіла російська авіація - неймовірна кількість літаків, які знищували наші танки і БТРи. То було просто жахливо! Ми думали в той момент, що не виживемо, що нас засипле в підвалі. А в нас велике господарство, худоби багато - ми ж не могли всіх сховати в підвал. Лише самі там ховалися. 

Після однієї з таких жахливих березневих ночей вийшли у двір зранку, а сусіди погоріли, усе зруйноване. А через день чи два до нас уже прийшли росіяни у двір. Вони були озброєні. Обшукували всі приміщення, перевіряли документи, націлювалися на людей. Це було просто жахливо! Дякувати Богові, що нікого не вбили з нашої родини.

До квітня ми були в окупації. У нас уже тоді не було ні світла, ні запасів їжі, ні води. Проблема з водою була неймовірна. 

Доводилося проціджувати її через вату, марлю, через таблетки активованого вугілля, а тоді вже споживати. І все це відбувалося під обстрілами. Тоді був просто жахливий період. 

На початку квітня ми своєю сім’єю виїхали до Запоріжжя, а мої батьки з дідусем та всім господарством залишилися там. Вони одними з останніх виїхали з села в травні, тому що вже не було де залишатися. Наш дім розбили, все зруйнували. Був масштабний приліт – і все було знищено. 

Наразі, хоч наше село вже і звільнили, там немає жодного мешканця і жодного «живого» будинку. І взагалі, нас туди не пускають, бо там ідуть активні бойові дії. Тож ми залишилися ні з чим. 

В Запоріжжі знайомі пустили нас у свій будинок пожити. Ми оплачуємо тільки комунальні послуги. Батьки, на жаль, не змогли далеко добратися - вони залишилися в Комишувасі. Нам все-таки вдалося частину своїх корівок туди вивезти. 

До війни я працювала в школі – вона зруйнована повністю. Її спочатку розграбували окупанти, а потім знищили. Там залишилися тільки руїни. Я зараз працюю дистанційно. Проблема в тому, що 70% учнів залишилися на окупованій території і не мають можливості долучатися до уроків. 

Багато з моїх учнів забрали у батьків на окупованій території і вивезли з України.  З ними жодного контакту немає. Тому нам сказали, що в цьому році заклад буде розформований. Тож цього року я ще й втрачаю роботу.

У Запоріжжі дуже часто буває гучно, але ми жодного разу не спускалися в укриття, тому що в порівнянні з тим, що ми пережили, – це зовсім різні речі. Моя дитина відрізняє приліт від відльоту, і навіть може назвати, що за снаряд прилітає. Одного разу ми потрапили під обстріл. Донька дуже любить співати. Вона заспівала гімн України на вулиці – і росіяни почали стріляти нам по ногах. Після цього випадку ми й виїхали. 

Передусім я хочу повернутися додому, але не знаю, з чого там взагалі починати. Я мрію про своє подвір'я. До війни в мене була пасіка, там було 30 вуликів. Я займалася бджільництвом - таке в мене було хобі. А зараз я не можу про це думати. Моя пасіка там залишилася, і вона повністю зруйнована. Тож я не знаю, чи зможу відновити це заняття. І взагалі, я не знаю, чи буде відновлений наш населений пункт.