Каріна Мала

Михайлівський ліцей Новоолександрівської сільської ради, 9 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе: Вініченко Аліна Степанівна

“Війна. Моя історія”

2014 рік... Ніхто й не міг подумати, що він стане переломним для багатьох українців... Війна прийшла в нашу країну. Почалися бої на сході України... Я ще тоді була зовсім малою, та пам'ятаю, як сподівалася й вірила, що невдовзі воїни виженуть окупантів із наших територій. Ніхто не міг і подумати, що людство у двадцять першому столітті буде знати, що таке справжня війна...

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Вони лізли і зі сходу, і з півночі, і з півдня... Херсонську область окупували майже відразу... Це моя мала батьківщина - регіон талановитих та незламних, працьовитих та сміливих людей.

Я народилася в мальовничому селі Михайлівка Бериславського району. Тут минуло моє дитинство. Там були перші перемоги та поразки, сльози радості та розпачу, перше, по-дитячому наївне, кохання. Та й моє село також опинилося в лапах катів російської армії. Знущання, докори, залякування - це ті слова, що описують їхнє ставлення до українців.

На жаль, я два місяці знаходилася в окупації... Неможливо жодними словами описати, що відчуваєш, коли кати на твоїй землі встановлюють свої правила. Змінилося все: плани, думки, погляди на життя, ставлення до того, що оточує. Моїй сім'ї довелося самотужки виходити з окупації, адже терпіти постійні докори й пригнічення вже не було сил.

22 квітня, рано-вранці, зморені та знесилені, ми побачили український стяг, який майорів над якоюсь будівлею. Тоді ж відчулося, як легені наповнює чисте та вільне повітря.

Та вдома більше я не була... Адже навіть після щасливого жовтневого дня, коли було звільнено Михайлівку, обстріли не припинилися. Щодня агресори руйнують моє село. Під ворожі снаряди потрапляє усе: житлові будинки, заклади освіти, магазини, храм і навіть цвинтар.

Прихисток ми знайшли на Львівщині. Місто Мостиська люб'язно прийняло нас та ось вже тривалий період часу є моєю другою домівкою. Тут я відкрила для себе нове захоплення - написання творів на українську тематику. Адже у світі багато всього цікавого та захоплюючого. Звісно, події в Україні також вплинули на мене. І ось, щоб було легше, свої думки, я "виливаю" на папір. З ним можна поділитися усім, що ятрить чи радує душу.

Найбільше гордість і хвилювання переповнює мене за двоюрідного брата. Війна його також застала на Херсонщині. Ми всі разом пережили той час в окупації. Та побачене і пережите не давало юнакові спокою. І вже напочатку 2023 року він добровольцем пішов на фронт. Йому лише 19, а він сміливо боронить нашу країну на Бахмутському напрямку. Він не мало пережив, немало побачив... Та попри всі негаразди і страхи, він заряджений позитивом і ділиться цими емоціями з мільйонами українців!

Наше життя - це чорна та біла смуги: колись злети, а колись падіння. Тому треба збирати всі сили, щоб не зламатися. Не варто забувати, що війна в Україні триває вже майже 10 років. Попереду ще чекає складний період деокупації наших територій та відновлення країни.

Я вірю, що в майбутньому зможу зробити неабиякий внесок у розвиток України. Зараз вона втомлена, змучена, але погляньте в її очі! Там мужність, міць і відвага! У серці України назавжди залишиться рана, що нагадуватиме про звірства окупантів, але після перемоги вже ніхто й ніколи не посміє не тільки ступити на нашу землю, а й думати про таке. Зараз увесь світ переконався в незламності та міцності нашої держави. Вона такою була, є й залишиться! У цьому немає жодних сумнівів!