До 2014 року моє життя було досить стабільним і розміреним. Я працювала на улюбленій роботі, почала потроху просуватися кар'єрними щаблями.

Упродовж 10 років мені випало боротися з важким захворюванням, яке до того ж заважало здійсненню моєї головної мрії – мати дітей. У 2015 році, заручившись підтримкою лікарів, я зважилася на вагітність. Уже взимку 2015-го в країні почало відбуватися щось незрозуміле. Тоді здавалося, що це ніяк не вплине на наше життя. Але все вийшло інакше.

Упродовж майже всієї вагітності я перебувала в обласному перинатальному центрі під наглядом фахівців. Народження сина ми чекали в серпні. Але вийшло так, що вже 5 червня 2014 року після звичайного планового УЗД мене підняли в операційну, і ми із сином вперше побачили одне одного.

Ігор народився з вагою всього 1250 грамів. Час, який моя дитина провела в реанімації новонароджених, здавався нескінченним. Усі інші події, що відбуваються навколо, здавалися другорядними.

«Жах війни збігся з особистою трагедією мого життя»

Більшість знайомих якось разом кудись поїхали. Щоранку автобуси відвозили з міста великі групи людей. Ми тоді не мали можливості перевозити дитину куди-небудь.

Залишалася ще надія, що все налагодиться, і ми повернемося до нашого звичайного життя. Жах війни збігся з особистою трагедією, адже шанси вижити в мого такого довгоочікуваного малюка були невеликі.

Коли сина перевели з реанімації до відділення другого етапу виходжування недоношених, у місті вже були активні бойові дії. Але стан Ігоря все ще не давав нам змоги покинути лікувальний заклад. У нашому обласному місті вже практично неможливо було дістати медикаменти та спеціальне харчування, необхідне малюку.

Зараз складно усвідомити, як ми діставали все це. Щодня в місті гинула величезна кількість мирних жителів. Перинатальний центр знаходиться на території найбільшої в місті лікарні, і ми могли бачити це.

Багато працівників поїхали в короткі відпустки й не повернулися. Ті лікарі та медичні сестри, які ще залишалися в місті, ризикували загинути, добираючись на роботу. Але багато хто з них однаково добирався до відділень, жив на роботі. Наші діти живуть багато в чому завдяки відвазі та самовідданості медиків.

У лікарні почалися часті відключення електроенергії та водопостачання. Страшно було тільки за відключення апаратури, від якої залежало життя наших малюків. Чомусь зовсім не було страшно за своє життя.

«Здавалося, їдемо на пару тижнів»

Наприкінці липня нам вдалося виїхати з лікарні, через кілька днів після виписування ми покинули територію бойових дій. Здавалося, їдемо на кілька тижнів, наші українські хлопці ось-ось нас звільнять, але поїхали ми назавжди.

Синок вимагав спеціального догляду, постійного лікування, довго не міг наздогнати однолітків у розвитку. До двох років він усе ще не почав говорити. Нам почало здаватися, що в Ігоря знижений слух. У три роки моєму синові поставили надзвичайно важкий діагноз. Йому було потрібне термінове слухопротезування, оскільки шанси для розвитку мовлення танули з кожним днем. Без слухових апаратів Ігор не зможе навчатися у звичайній школі. Вартість слухопротезування була непомірною для нашої сім'ї.

Допомога Фонду

По допомогу я звернулася до БФ «Розвиток України». Фахівці Фонду дуже швидко зв'язалися зі мною. Упродовж декількох місяців з нами працювали добрі та чуйні працівники, які допомагали зібрати необхідні для отримання допомоги документи.

У жовтні 2017 року нам повідомили довгоочікувану гарну новину – позитивне рішення опікунської ради. Ми були без перебільшення щасливі. Тепер, коли отримали наші слухові апарати, ми б хотіли висловити безмірну вдячність особисто засновнику БФ «Розвиток України» Р.Л. Ахметову й усім фахівцям Фонду, які провели нас цим шляхом, допомагаючи та підтримуючи.

Через кілька днів Ігор почне заняття зі слуховим апаратом із сурдопедагогом. Ми сподіваємося тільки на краще. Адже гіршого в нашому житті й так уже занадто багато сталося.