Ми з Нікополя. У місті зараз артилерійські обстріли щодня. 

Я навіть не знала, що війна почалась. Поїхала на роботу о шостій ранку. Приїхала, а там усі плачуть. Спитала, що трапилося, і мені сказали, що війна почалася. Ми виїхали, уже як рік ішла війна. 

Нікополь щодня під обстрілами. Поруч Енергодар. У нас щодня сирени, вже багато мирних людей загинуло.

Нам потрібна гуманітарна допомога. А ще ж у нас Каховську ГЕС підірвали, і ми тепер повністю без води. Підвозять, роздають, але проблема залишається.

У нас невелике місто. Я на роботу йду – і обстріли, скло летить на голову. Це жах! Одна жіночка з дитиною була в Польщі. Вони приїхали документи оформити – і в дім прилетіло. Залишилася дитина без ніг, збирали кошти на операцію. А скільки вже загинуло мирних! Нашого Нікополя, напевно, скоро взагалі не залишиться. Місто цілими днями під обстрілами. Ось і подругу вбили…

Я за кордон поїхала працювати. Усі пороз’їжджалися, і я поїхала. Навіть не думала, що в такому віці кудись поїду. Мені рік залишився до пенсії. Я в Чехії зараз.

Тут також по селах багато переселенців, і люди допомагають, хоч і самі в такій ситуації. 

У нас половина сім’ї живе в Росії, то ми з ними не спілкуємося. Вони нас не розуміють, а ми їх. А найрідніші всі тут. 

Хочеться, щоб швидше настав мир, щоб відбудували наше місто, щоб робота була людям, і вони поверталися. Але молодих багато не повернеться. Хотілося б, щоб Україна розквітнула, щоб усе відновили і настав мир. Щоб не літало над головами й не гинули люди.