Ми залишилися віч-на-віч із війною. У нашому парку страшно ходити, територія навколо замінована. Жодного разу не приїжджали сапери, нічого не розмінували. Сказали: приїдуть, коли закінчиться війна.

Тут кожне дерево нагадує про мирне минуле. Я прожила тут усе життя, а в 62 роки залишилася сама. У мене п'ятеро дітей і дев'ять онуків, але через війну вся сім'я виїхала. Зараз їх, як осколки, розкидало всюди.

Єдина моя втіха – пес Каспер, разом із ним ми переживали страшні дні та ночі в підвалах. Мені здавалося, що кожна хвилина може стати останньою.

У мене різко погіршав стан здоров'я, а дітям рідко і заледве вдається прорватися через блокпости, щоб мені допомогти. Пам'ятаю, піднявся тиск до 200, так дочка з Мар'їнки їхала, везла мені ліки. А в нас стріляли, і вона приїхала, а я лежу на підлозі, нічого не пам'ятаю. Було й таке.