Дробінська Кристина, 14 років, учениця 9-А класу гімназії №34 “Либідь” ім. Віктора Максименка, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Нещодавно я раділа життю і зовсім не думала про те, що може щось трапитись. Я ходила до школи, займалась улюбленими справами, і все було чудово, доки не трапилось лихо.

О п'ятій ранку 24 лютого матуся прибігла до мене в кімнату з тремтячими руками, такою її я ще ніколи не бачила, вона була в паніці. У душі забилася малознайома мені тривога. Тремтіння пройшлося по всьому тілу. Я не могла зрозуміти, що відбувається, доки мені не сказали одну фразу: «Почалась війна». Після цього світ в моїх очах зруйнувався, адже я з самого дитинства мріяла прожити в світі без війн, але все вийшло зовсім інакше.

У квартирі з самого ранку стояла метушня. Поки всі щось робили, мені дошкуляла думка: «Що ж буде далі, скільки часу я не побачу свою домівку?» Ми поїхали на дачу, під Бучу. Перші чотири дні було шалено страшно, я зовсім не могла спати. Цілодобово я чула вибухи і постійно просила Бога, щоб він допоміг пережити цей час. Я пам'ятаю, як ми весь час намагалися дотелефонуватись до брата моєї зведеної сестри, бо його ще в перший день війни забрали на фронт. Йому на той час було всього двадцять два роки. Ми всі сильно за нього переживали і просили Бога, щоб той зберіг нашого хороброго, сильного духом воїна. І тут трапилося диво: його мати, яка тримала тремтячими руками слухавку і вже загубила надію на те, що зможе зв’язатись із сином, раптом почула його голос по той бік слухавки. За його словами, все було не дуже добре, однак у нас була надія на краще.

Приблизно на третій день повністю пропав зв'язок, тому ми були абсолютно відрізані від новин. На шостий день у нас почала закінчуватись їжа, бо нас було десять людей.

Я боялась за свого вітчима, бо йому довелося їхати на велосипеді в сусіднє село за гуманітарною допомогою. Боялась за те, щоб з ним нічого не трапилось. Ми ж в той час з мамою робили хліб з протермінованих дріжджів, щоб якось втамувати голод.

Кожного дня я ходила до лісу і залазила на дерева на свій страх і ризик, щоб зателефонувати рідному татусеві. Минула наче вічність, як я його не бачила, але моє серденько до війни щось почуло, і я попросила тата зустрітись за тиждень до цих страшних подій. Мені б вистачило просто почути його голос у слухавці, почути, що в нього та в бабусі все добре.

Настав найважливіший день: нам треба було терміново виїжджати. О десятій ранку 8 березня ми повісили білі прапорці на машину і приєдналися до колони інших машин. Перші пів години було все спокійно, ми проїхали український блокпост, але далі було найстрашніше. Коли ми почали під'їжджати до села Вабля, то прямо біля нас почалися дуже сильні вибухи, у нашій машині ледве не повилітали вікна. Водій, який вів колону, зупинився і сказав: «Ми не можемо їхати далі, бо попереду стоять кацапи». Ми тоді просто стояли і не знали, що нам робити, бо їхати далі було дуже небезпечно, але й залишатися було небезпечно теж. Ми ризикнули.

Ось ми вже під'їжджали до російського блокпоста. Моя мама плакала мені в плече, тому що ми їхали на вірну смерть. Прямо у вікна наших машин навели автомати. Я просто заплющила очі, бо до цього всього навколо ще лежали тіла – криваві та нерухомі.

Це було просто жахливо! Поки колона проїжджала повз це все, я не дихала і намагалась опанувати себе. І ось настала та мить, коли я усвідомила, що ми живі та здорові їдемо по Житомирській трасі.

Так ми і доїхали до безпечного місця. Ми провели на Закарпатті пів місяця, і, до речі, нам вдалося забрати нашого воїна з фронту, але, на жаль, він отримав контузію і тому ще лежав у санаторії в Пущі. У мене з'явилася можливість виїхати за кордон. Там я намагалася відійти від перших двох тижнів і відновлювала своє гормональне здоров’я. Через чотири місяці я повернулася на Батьківщину.

Ось минуло вже пів року з цих страшних подій. Улітку я працювала волонтером в Ужгороді, збирала кошти для наших ЗСУ, і я вірю в нашу Перемогу.

Україна сильна та незламна!