Водяна Катерина, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Економіко-правничий фаховий коледж Запорізького національного університету» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стеценко Анастасія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – біль, сльози, горе, втрати…  Війна – страшне слово, яке змінює кожного, особливо тих, хто на собі відчув значення цього слова в реальності. 1000 днів війни - це не просто число днів тривалості повномасштабного вторгнення, але дні жахливого життя, що продовжується на тлі розрухи, втрат та страху за життя.

Для мене поняття  «1000 днів війни», в першу чергу, є символом незламності нашого народу, а в другу - переосмислення сенсу життя в цілому.

В Енергодар, моє рідне місто, ворог зайшов через кілька днів після оголошення повномасштабного вторгнення рф на територію України. Я ніколи не забуду те відчуття, що пережила: невже війна прийшла в моє рідне місто, як таке може бути, що робити… Стан, коли ти не усвідомлюєш, що відбувається  і не можеш повірити, що це реальність. Багато хто з мешканців думав: «Та хто сюди піде, тут  атомна станція».

Було декілька спроб російських військ зайти у місто, адже містяни самотужки намагалися стримати ворога, проте зайшли. І величезний страх  охопив наші серця…

Окупація… Все частіше в голові лунало це страшне слово до якого, здавалося, що починаєш звикати і починаєш продовжувати свої справи. Замість приємних і звичних звуків я добре чула моторошний звук ворожого БТРа, намагалася спокійно продовжувати робити свої справи, але… жити, а точніше виживати ставало все складніше і складніше. Доводилося по декілька годин стояти у черзі , на холоді, щоб купити дві буханки хліба – більше не давали.

Телефонний та інтернет зв’язок стали не доступні.

Ми всі думали, що це непорозуміння не надовго і швидко закінчиться, навіть у перші тижні намагалися чи то звикнути чи то пристосуватися до окупації, але дуже швидко прийшло усвідомлення, що до такого життя звикнути неможливо. Кажуть, що життя продовжується, навіть під час війни. Найбільше бажання, яке не покидало мене – це жити. І влітку 2022 року нам вдалося виїхати з рідного міста, щоб вижити.

Довелося долати нові виклики, адже треба було все починати спочатку. Багато хто допомагав нам на новому місці проживання.

Якби не звучало жорстоко, але війна згуртувала та об’єднала сильний, волелюбний, український народ. За 1000 днів війни українці не зламалися, а навпаки стали витриваліші та з великою мужністю відстоювали і відстоюють свою незалежність. Я теж, як всі, почала допомагати, тим чим можу. І хоч мої донати невеличкі, бо маю академічну стипендію, але це дуже мотивує навчатися гарно у коледжі, щоб здобути професію і вкладати більше коштів у нашу спільну перемогу. Головне не покладати зусиль, тоді все вийде. 

Україна обов’язково переможе, буде звільнено всю територію і моє рідне місто Енергодар.

Навряд чи зможу забути життя в окупації, реалії війни, які змінили мене як морально, так і фізично. Страх, біль, горе, тривога, відчуття виснаження стали частиною життя багатьох українців, і частиною мого життя також. Озираючись на минуле, ці 1000 днів війни змінили мене, мої погляди, моє ставлення до життя. Час переживань та втрат, але водночас – зростання душі. Я навчилась цінувати життя, миті з близькими людьми.

Я маю чітку політичну позицію стосовно України. Переконана, що це жахіття неодмінно закінчиться, і ми почнемо відбудовувати нашу вільну і незалежну державу.

Ці 1000 днів війни стали важливою частиною мого життя, бо показали мені справжню силу духу, важливість людської єдності та цінність свободи та життя.