Ситніков Максим, 10 клас, Таврійський ліцей Голопристанської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плотнікова Наталія Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звуть Максим. Я жив у селі Таврійське, що на Херсонщині. Зараз мені 15 років. 24 лютого 2024 року залишив у моїй свідомості найстрашніші спогади. Спогади... З самого малечку я жив із бабусею. У мене було спокійне, безтурботне дитинство. Бабуня готувала смачні пиріжки,  я вчився в музичній школі. До речі, неодноразово брав участь у районному конкурсі бандуристів. Життя моє було насичене грою з друзями, відпочинком на морі. Казка!

Казка закінчилася 24 лютого. Вранці нам подзвонила моя мати і тремтячим голосом сказала: “Війна”. Я нічого не зрозумів, чого вона злякалася.

У книжках читав, вчителі багато розповідали, навіть зустрічі у школі проводилися з учасниками бойових дій. Але ж то розповіді про події, які були колись і десь. А тут, бац! Війна в мене вдома! Ми чекали, вірили, що все швидко закінчиться і ми знову будемо жити як раніше. Про час, який прожили в окупації, розповідати багато немає чого. Пам'ятаю, що бабуся дуже переживала, щоб було що їсти, мама — щоб не змушували мене ходити до ворожої школи.

Це було моє перше 1 вересня, коли я не пішов до рідної школи. Ми виїхали.

І тут почалося! Моєму здивуванню не було меж! Справа в тому, що я ніколи не був у великому місті. Перша зупинка — місто Запоріжжя. Гарне й чимале.  Нас зустріли добрі люди, які допомогли насамперед знайти нічліг. Нагодовані, втомлені ми всі швидко заснули. Наступного ранку потягом ми дісталися Кривого Рогу. Це найдовше місто Європи. Тут я вперше зустрів багато нових речей, яких ніколи не бачив у селі,  — тролейбус, трамвай, швидкісний потяг. Мене дуже налякала сирена, яка не просто  горлала, а шалено вила! У Кривому Розі нас зустріли родичі, які провели до місця тимчасового проживання.

У новому будинку було бозна-скільки кімнат і бігало багато дітей. Я був шокований, як вони тут вмістилися?

Потім дізнався: такий будинок називався Спільнота або ще його називають гуртожитком, у якому живуть люди, які тікали від війни з окупованих території. Коло моїх друзів збільшилося, тепер у мене були знайомі з Генічеська, Бердянська, Нової Каховки.

Настав час, коли наша сім'я змушена була перебратися на іншу квартиру. Ми вже змінили її тричі.

Щоразу мене дивувало: чому вони такі брудні? Було дуже важко. Чистили, фарбували, мили. Намагалися створити затишок. Нам вдалося. Уже півтора року ми нікуди не переїжджаємо. Це добре. Знову у мене з'явилися нові друзі. Разом займаємося тренуваннями на турніках. Вечорами зустрічаємося, щоб поспілкуватися. Життя продовжується! Ось такі  мої 1000 днів війни.