Мені 69 років. Я з Охтирки. Маю п’ятьох дітей. Двоє з них живуть зі мною. Вони інваліди. Ще троє мешкають окремо. 

Я добре пам’ятаю перший день війни. Я обривала виноград, а дитина сиділа у візочку. Коли пролунали вибухи, я схопила дитину й побігла з нею в будинок. Зникло світло. Добре, що у мене був ліхтарик. Я ввімкнула його, щоб дитина не боялася.

Найтяжче, коли вимикають світло. Важко пояснити дитині – інваліду першої групи, чому його немає. Рятують ліхтарики.

Найбільше ми злякалися, коли неподалік упав снаряд. Ми не евакуювалися. Складно зробити це з дітьми-інвалідами. Долати стрес допомагають домашні улюбленці і книги.

Думаю, що у 2024 році на нас чекає перемога. Мені наснився такий сон. Хочеться дожити до звільнення України. Головне, щоб її більше не бомбили.