Дегтярьова Євгенія, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №13 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Закривидорога Андрій Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Те, що для усієї цивілізованої Європи здавалося неможливим до 24.02.2022 року, стало нашою реальністю… Тривоги, бомбосховища, ударні дрони, ракети, КАБи, міни, вибухи, … – це наше сьогодення… І це не найстрашніше…

Найстрашніше – це крики, біль, кров і смерті людей…

Для багатьох українців війна почалася у лютому 2022 року, але для мене це сталося раніше. Я народилася у 2010 році у місті Луганськ.

У 2014 році війна почалася у місті, де я народилася,  де я ходила до дитячого садка. Тоді мені було 4 роки, і я майже нічого не пам’ятаю.

Ми з батьками переїхали до неперевершеного Харкова. Вісім років чудового життя: друзі, школа, тренування, перші успіхи та нагороди. Ніхто з нас не міг і подумати, що все може повторитися. Але 24 лютого 2022 року війна прийшла й до Харкова. І ця війна ще страшніша і жорстокіша. Чотири місяці за кордоном, декілька місяців в інших містах України, і лише майже через рік я змогла повернутися додому…

Але не тому, що війна закінчилася, не тому що стало безпечніше, а тому що бажання повернутися додому було непереборним.

Це моя історія, і вона не сумна за мірками українців, вона буденна. Така історія є майже у всіх дітей України.

Сьогодні я дивлюся на своє місто, яке  одним із перших прийняло на себе найсильніші удари війни,– це місто-воїн, зараз цей воїн поранений, місцями дуже сильно поранений, але прекрасний, сильний, нескорений і зі зброєю в руках.

Кожного разу я захоплююся нашими українцями.

Дорослі і діти, які живуть у майже постійних тривогах, під частими обстрілами, «не зупиняють» свого життя: діти навчаються он-лайн або в підземних школах, або в метро-школі, вчителі навчають, лікарі лікують, рятівники рятують, воїни воюють..... Це страшна реальність незламних українців……Але життя продовжується… Кожен на своєму місці робить все задля перемоги….

А коли з’являється можливість, кожен  радіє простим речам: виходить на вулиці свого міста, радіє сонечку, часу, проведеному з близькими;  мріє, намагається будувати плани, і вкотре переконується, що кращої країни не існує.

Війна змінила кожного українця, незважаючи на вік чи соціальне становище, змінила наше сприйняття багатьох речей. Сьогодні, якщо людина або навіть дитина спокійно реагує на тривоги та звуки вибухів, не панікує, ми схвалюємо це, кажемо, що це нормально, такою реакція і має бути. Але чи це є нормою?

Може, це просто захисний механізм нашої психіки, яка просто втомилася і прилаштувалася до нових реалій життя? Мені здається, що це страшно і навіть протиприродньо…

Здавалося б, ми живемо у неймовірні часи: немає нічого неможливого, штучний інтелект, роботи, розвиток медицини, з кожним днем стає все менше невиліковних хвороб, ми освоюємо космос, людина може вільно вибирати, що робити, ким бути, де жити, можна втілити будь-яку мрію, творити… А ми маємо 1000 днів війни….  

У це важко повірити і неможливо зрозуміти, чому деякі люди замість того, щоб створювати, обирають - «руйнувати та вбивати».

Але ми не можемо змінити інших, ми можемо лише змінювати себе: ставати сильнішими, розумнішими, завзятішими і при цьому добрішими. Ми маємо нести у собі світло, вірити у мир та перемогу, бо світло і добро завжди перемагають темряву та зло.

1000 днів війни змінили мене… Дивно, але мені здається, що після початку війни я стала любити Україну у рази сильніше.

Я вважаю, що наші міста, поля, ліси, річки, гори – найкрасивіші у світі, і я не бачу свого майбутнього ні в якому іншому місці.

Я дуже хочу, щоб наша Україна розквітла, була щасливою, мирною, щоб наші люди жили у злагоді та благополуччі, щоб звідусіль лунав дитячий сміх та наша співуча українська мова… І я впевнена, що так і буде!