Ріяко Катерина, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 142 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романцова Ніна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я одна з багатьох дітей, яка 23 лютого 2022 року засинала з думками про майбутній день, про контрольну з алгебри, про похід із батьками на вихідних за новим світшотом… Але… Уранці мене розбудила схвильована мама словами: «Почалося щось страшне…» Сон як рукою зняло…  Вибухи, дуже голосні, ніби  лунали і десь поряд із будинком, і десь далеко… У чаті написали, що до школи не йти… Ніби треба радіти, але було дуже страшно…

Тоді ми ще не знали, що до нашої країни прийшло велике горе, справжнє лихо – повномасштабне вторгнення  країни-агресорки.

Вибухи лунали постійно, але найстрашніше – це літаки, які скидали бомби на рідний Харків. Ми виходили в коридор, щоб дотримуватися правила «двох стін», і таке  враження, що всередині всі органи тремтіли. Ці відчуття ніколи не забуду.  Страх і відчай...

У перші дні війни ходили ховатись у метро, брали домашніх улюбленців, якісь речі, воду і вірили, що все скоро закінчиться…І знову але…

У березні, після «прильоту» ворожої ракети в гаражі, де якимсь дивом уціліла наша машина, батьки вирішили виїхати з Харкова. Уночі зі свічками та ліхтариками збирали найнеобхідніші речі… Тільки закінчився комендантський час, забравши котика, кішку і собаку, вирушили на Полтавщину.

Погано пам’ятаю дорогу: довга, через поля та ліси, жодного вказівника населених пунктів, блок-пости... Важкий шлях у невідомість…

Нове життя в незнайомому Кременчуці: спокійніше, працюють магазини та аптеки… А  думки й душі – у  рідному Харкові, де дуже «гаряче»… Новини краяли серце… Війну мій розум відмовлявся сприймати. Навчалася дистанційно в рідній школі, мама працювала віддалено… «Завітала» війна і в Кременчук у вигляді ворожих ракет. Ми гуляли набережною Дніпра і бачили ці кляті ракети в небі… Вони ніби олівці з крильцями...

Чули страшний «шиплячий» звук!.. Жах!!! Подумки повернулися в лютий, у Харків...

Літо 22-го… Батьки вирішили повернутися в рідне місто, бо треба було виходити на роботу. Прийняли важке рішення: відправити мене до тітки в Німеччину, яка виїхала туди на початку березня з містечка Ізюм Харківської області. Оформивши документи, ми з мамою поїхали в далеку дорогу.

Шлях у нову невідомість… Потяги, вокзали, люди, горе, сльози…

Рідні Київ та Львів, польський Пшемисль, німецькі Берлін, Франкфурт-на-Майні… Допомога волонтерів підбадьорювала: ми не самотні… Було і страшно, і цікаво. Розуміла, що починається зовсім інше життя, у чужій країні, без батьків і друзів, без рідної мови й улюблених смаколиків, без затишної кімнати і тваринок, без татової посмішки та маминих смачних сніданків, без прогулянок найкращим  містом, без рідної школи й однокласників та вчителів… Без звичного мирного життя, з якого мене в 13 років викинуло через незрозумілі, хворі амбіції недолюдини, потворної істоти, що уявила себе володарем світу і вирішила розпоряджатися мільйонами доль людей, дітей, міст і сіл  незалежної країни…

У Німеччині вже понад два роки, звикла до нового життя, вивчаю мову, спілкуюся з новими друзями…

Дуже вдячна цій країні за прихисток, за співчутливе ставлення, але інколи прокидаюся вночі від пекучої туги за Батьківщиною, за батьками, за своїм мирним життям… Новини в телефоні повертають до реальності… Робиться страшно, благаю Бога захистити мою Україну, воїнів-героїв ЗСУ, що боронять землю від ворога, батьків, які працюють у Харкові, сплачують податки, донатять військовим, рятувальників та медиків, комунальників та вчителів…

Увесь народ маленької, але мужньої країни, що не здалася ворогу і продовжує відстоювати свою незалежність  майже 1000 днів у кривавій війні.

Коли бачу в німецьких магазинах продукцію українських виробників, на будівлях наш прапор, чую співучу мову,  переповняюся гордістю за свою країну. Дуже вірю в Перемогу і сподіваюсь, що наступні тисячі  днів мого життя будуть щасливими, країна – вільною, квітучою, люди – радісними… А шлях мій буде додому! Слава Україні!