Кот Аліна, Київський фаховий медичний коледж ім. П.І.Гаврося

Вчитель, що надихнув на написання есе - Запотоцький Н.В.

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово стало для  мене не просто реальністю, а щоденним супутником. Вже більше тисячі днів ми живемо в умовах постійної боротьби за свободу, гідність та незалежність. Ці дні змінили не тільки моє життя, а й життя мільйонів українців.

Війна забирає багато, але вона також дає можливість зрозуміти, ким ми є і за що боремося.

Коли 24 лютого 2022 року пролунали перші вибухи, я знаходилася з сімʼєю в Авдіївці.Світ  і так не здавався стабільним і передбачуваним, але я будувала плани на майбутнє, мріяла про мир,подорожі, друзів. Але війна змусила поглянути на все інакше. З перших днів я зрозуміла, що моє життя вже не буде таким, як раніше.

Ми всі стали частиною великої історії — історії боротьби за право бути вільними.

Перші місяці війни були найважчими. Скрізь панував страх, невизначеність та хаос, я ніколи не забуду як нас везли в потязі і не можна було вимкнути ліхтарик, ми сиділи на полках по чотири людини, хтось тримав своїх тварин і всі мовчали, було лячно від розуміння того, що ти їдеш в невідомість і десь там у середині вже розумієш, що додому більше не повернешся…Але попри це, я побачила в людях щось нове — неймовірну силу, мужність і єдність.

Кожен з нас, незалежно від віку чи статусу, почав робити свій внесок у спільну боротьбу.

Коли ми оселилися на Львівщині, я допомагала плести маскувальні сітки для фронту, а також допомагала в соціальних проєктах. І врешті -решт я вирішила опанувати медицину, щоб моя допомога могла стати суттєвою в майбутньому. Це були мої перші кроки на шляху до розуміння, що боротьба за мир — це не лише справа військових, але й кожного з нас.

З часом я навчилася жити з війною. Так, це звучить жахливо, але, на жаль, ми змушені адаптуватися.

Ми звикли до сирен, новин про обстріли і втрати. Проте в цьому темному світі завжди є місце для світла. Я бачила, як люди допомагають одне одному, як незнайомі стають друзями, як всі ми об'єднуємося перед обличчям спільної біди. Війна показала мені, що наш народ — це не просто країна на карті, а спільнота людей, які готові стояти за свої переконання.

Тисяча днів війни — це не просто цифра. Це тисяча днів страху, болю, втрат, але й тисяча днів надії, стійкості і незламності.

За цей час я змінилася. Війна навчила мене цінувати кожен день, кожну хвилину, кожен спокійний ранок без сирен. Я зрозуміла, що найголовніше — це життя і ті, хто поруч. Я більше не мрію про далекі подорожі чи кар'єрні досягнення. Моя мрія тепер — мир. Я мрію про день, коли всі ми зможемо повернутися до нормального життя, коли наші міста більше не будуть руйнуватися, а люди не будуть втрачати своїх рідних. Мій шлях у ці 1000 днів був важким, але й важливим. Я навчилася не тільки справлятися з власним болем, але й допомагати іншим. Війна розкрила в мені нові риси характеру — стійкість, відповідальність, вміння співчувати і підтримувати.

Я не знаю, коли це все закінчиться, але я точно знаю, що ми переможемо. Бо наша боротьба — це боротьба за справедливість і правду, за право бути вільними і щасливими.

Ці тисяча днів війни показали мені, що мир — це найбільша цінність, яку ми можемо мати. І ми не маємо права здаватися, поки не здобудемо його. Мій шлях у цій боротьбі триває, і я вірю, що він приведе нас усіх до перемоги та довгоочікуваного миру.

Вкраїнська земля, що в сльозах і вогні,

Де кожен крок — це крок у пітьмі.

Снаряди гримлять, у небо летять,

Та дух український не здолать.

Ми будем боротись, як вітер в степах,

Нас не злякає ні смерть, ні страх.

За кожну домівку, за рідну межу,

Ми віримо в світло, у правду свою.

Від лісу Карпат до Дніпра берегів,

Встає Україна у міць своїх снів.

Хоч темрява тисне, як сніг у горах,

Наш прапор свободи розвіється враз!