Костюченко Каріна, 10 клас, КЗ “Козачелагерський опорний заклад освіти” Олешківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільвовська Тетяна Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів. Тисяча ночей. Тисяча розбитих сердець. Тисяча історій про мужність, втрати та надії. Число, яке важко уявити, поки не почнеш його розкладати на дрібні шматочки: дні народження, які не святкувалися, кави, випиті в бомбосховищах, сльози, що витиралися об холодні стіни.

Війна - це не статистика, це не сухі цифри в новинах. Це мільйони життів, поставлених на паузу.

Діти, які перестали гратися, дорослі, які перестали мріяти, країна, яка перестала жити звичним життям. Кожен день війни - це день, коли мрії відкладаються на потім, коли плани руйнуються, коли життя перетворюється на виживання. Вночі з 23 на 24 лютого 2022 року моє життя змінилося назавжди. Я прокинулася від дзвінка сусіда, який повідомив, що почалася війна. Ця новина була, як грім серед ясного неба.

Відчуття страху і невизначеності охопили мене, коли я зрозуміла, що наше мирне життя закінчилося.  

Життя в окупації було справжнім пеклом. Кожен день ми жили під страхом бути знищеними. Вулиці нашого міста спорожніли, а на кожному кроці можна було зустріти озброєних солдатів. Ми намагалися не виходити з дому без нагальної потреби, адже зустріч з окупантами могла закінчитися трагічно.

Рішення виїхати з окупації було важким, але необхідним. Ми знали, що залишатися тут небезпечно.

Під обстрілами зібрали найнеобхідніші речі і вирушили в дорогу. Кожен кілометр був випробуванням, адже ми не знали, чи доїдемо до безпечного місця. На кожному блокпості нас зупиняли для перевірки. Окупанти обшукували наші речі, задавали безліч питань. Кожна перевірка була стресом, бо ми не знали, що може викликати підозру. Найстрашнішим моментом був переїзд через мінні поля.  Будь-який неправильний крок міг стати останнім. Але ми не мали вибору.

Зібравши всю свою мужність, ми продовжували рухатися вперед і нарешті дісталися до безпечного місця.

Сьогодні я в безпеці, навчаюся, допомагаю батькам, але дуже хочу повернутися на рідну Херсонщину, до  міста Олешки на лівому березі Дніпра. Моє життя  сповнене надії на повернення у звільнені мирні Олешки. Я мрію про той день, коли зможу знову пройтися вулицями рідного міста, побачити знайомі місця і відчути запах рідної землі. Я вірю, що цей день настане, і ми зможемо відбудувати все, що було зруйновано окупантами.

Мій рідний дядько був захисником Азовсталі з перших днів повномасштабної війни. Він пройшов через пекло полону, але після обміну і реабілітації знову повернувся до лав ЗСУ.  

Зараз він продовжує боротися за нашу свободу. Його мужність і незламність надихають мене і дають сили не впадати у відчай, не здаватися. Війна - це не лише про руйнування. Це також про народження. Народження нових героїв, нових лідерів, нових почуттів. Це про силу людського духу, про здатність людей об’єднуватися заради спільної мети. Це про те, що навіть у найскладніші часи людина лишається людиною, здатною на почуття, на любов, на доброту.