Краліч Костянтин, 9 клас, Херсонський багатопрофільний ліцей №20 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабич Наталія Адамівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Позаду – перші вибухи в рідному місті, окупація, безсонні ночі в підвалах… Та й зараз – не мед. Яким бачу себе у вирі лихоліття? Різним, але (от дивина) почуття гумору, передане у спадок, не зникало ніколи – ще й допомогло в найтемніші моменти. Як? Спробую пояснити. Якось, утомившись, сів я, Панько Таврійський ХІ сторіччя, спочити – погортати стрічку новин (як ще можна відпочити від комп’ютерних ігор підліткові). В очах усе розпливається, та погляд мимоволі зупинився на …

Не повірив прочитаному, повторив ще раз – і бризнули від сміху сльози! А в голові, немов фільм у прискореній перемотці, пронеслися кадри про…гусей! Так, чому вони і як саме? Почну по порядку.

Малим хлопчиною я дуже любив казки та різні оповідки, бо маю гарну фантазію та можу уявити в усій красі що завгодно. А «Грицева шкільна наука» Івана Франка була чи не найулюбленіша. «Атмосферна», кажучи сучасною мовою. Отож сільський хлопчак, зовсім малий і не надто метикуватий, був «володарем і воєводою 25 гусей», тобто пас їх. Оті  птахи були поважні, з почуттям власної гідності і любили свого «охоронця» попри все. І ось після року клопіткої науки (як самого Грицька, так і пернатих) сталося диво – гуси заговорили: «А баба галамага! А баба галамага!». Нехай річ не хитра, та все ж…

Звісно, заповажав тоді я отих птахів, малював їх в уяві, адже життя дитяче розпочиналося для наших предків саме з гусей, точніше з науки пасти їх.

А згодом я захопився й Остапом Вишнею (у Кринках дача була неподалік його). Й істина підтвердилася: це була «професійна освіта на селі» за старих часів. Згадаймо: «Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного,— це була програма нашого "технікуму", першого, сказати б, курсу.

Коли ви цього іспиту було не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гуся грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусят семеро,— крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс».

Поважали, берегли пташечок отих, як зіницю ока. Та й що за село без них?

І так століття за століттям… То що ж виходить: без вас, гусочки, ніяк і нікуди? Отаке прозріння прийшло! Аж заспівав жартівливу пісеньку:

Тішиться бабуся, що знайшлися гусі,
Один – сірий, другий – білий,
Гусі її гусі!
Один – сірий, другий – білий,
Гусі її гусі!

І до чого вся ця «лірика», спитаєте Ви? Чули й читали, мабуть,  про «бойових гусей», так-так, українських бойових гусей? Це такі «суперагенти пташиного роду», перед якими дрижить росія і волає на весь світ! Начебто не будь-де, а в таємних біолабораторіях, яких безліч і в Херсоні, під опікою Пентагону ростили і навчали вас, любі гусочки, щоб кривдили «добрих сусідів»! Світе, почуй про гусей із України!

Це вам не «професійна освіта на селі», а «етнічно орієнтована» біологічна зброя (огидно, та змушений цитувати отих пропагандистів)!

Якщо чесно, я навіть радію таким фейкам. Чому? Бо свідчать вони про великий страх країни-агресора: поразки можна ж виправдати гусьми?! А ще стає зрозумілим, на кого розрахований такий міф – на недолугу, неосвічену чи й «зазомбовану» аудиторію.

А ми  повтішаймося, адже сміх – це теж зброя?

Тож, гусочки, до бою? І домашні, і дикі, готові нищити ворога? А я, Панько Таврійський, заспіваю:

Ой гиля-гиля,

Гусоньки, на став!..

Добривечір, дівчино,

Бо я ще не спав!

Можливо, не зрозумієте мене, прагнучи почути якусь страшну історію (а такі були). Та мій мікровсесвіт має саме такий захист – світло добра, запальний сміх усім ворогам на зло.