Бабай Богдан, 9 клас, Комунальний заклад "Дергачівський ліцей №3" Дергачівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коробка Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

З повною впевненістю можу сказати, що ніхто з нас не очікував прокинутися 24 лютого 2022 року під звуки вибухів.  Напередодні я займався звичними справами: робив домашнє завдання, готувався до уроків у школі. Найскладнішим завданням була контурна карта з географії, над якою довелося посидіти довше, ніж зазвичай. Закінчивши роботу, я ліг спати, впевнений, що наступного дня отримаю гарну оцінку за свою старанність.

Але все змінилося о п’ятій ранку, коли я прокинувся від звуків вибухів. Мій стан був невизначений, я не розумів,  що відбувається.

Обстріли стали щоденною реальністю, і кожен день був сповнений страху перед невідомим. Найстрашнішими для мене залишалися авіаційні бомбардування, які були дуже несподіваними і завжди приносили найбільший страх. Мама перетворила підвал нашого будинку на відносно комфортне місце для перебування під час обстрілів. У Дергачах не було району, який би не зазнав ударів, і наша вулиця також не стала винятком: касетна бомба влучила в наш город.

Це стало справжнім потрясінням, але, на щастя, ніхто не постраждав, лише наша собака отримала контузію.

Після цього випадку ми  прийняли важке рішення переїхали до Вінниці, яка стала для нас справжнім прихистком. З часом вирішили, що потрібно бути ближче до дому, і тому оселились у маленькому містечку в Полтавській області. Ми залишалися там до тих пір, доки Збройні сили України не провели успішний контрнаступ у Харківській області  і не звільнили  Дергачівську громаду.

Це було великою радістю для нашої родини, адже моя бабуся жила у Куп’янському районі і весь цей час перебувала в окупації. Зв’язок із бабусею з'явився лише через кілька днів після деокупації.

Ця розмова принесла величезне полегшення, адже майже сім місяців ми нічого не знали про неї. Через декілька днів ми зустрілися з бабцею. Це була дуже емоційна зустріч, сповнена радості та сліз. Після тижня перебування в селі ми повернулися до Дергачів. Лише іноді  було чути вибухи від ракетних ударів по Харкову, однак це траплялося не так часто, і життя поступово поверталося до звичного ритму, але навіть такий умовний спокій тривав недовго. Наприкінці травня 2024 року російські окупанти вперше застосували керовані авіаційні бомби.

Одного разу я опинився дуже близько до місця влучання бомби. На щастя, все обійшлося величезним переляком, але я більше не хочу ще раз пережити ті відчуття.

Протягом всього літа ми щодня стикалися з новими обстрілами. Авіаційні удари стали настільки частими, що було небезпечно виходити на вулицю. Це літо стало для всіх мешканців періодом постійного напруження. Незважаючи на все це, я живу й призвичаююсь до нових реалій.

Хоча й важко звикнути до звуків вибухів, мій дух залишається непохитним.

Я зосередився на навчанні і багато думаю про вибір майбутньої професії.  Українці не здаються, навіть у найважчих умовах. Я мрію про мир, справедливість і впевнений, що ми обов'язково всього досягнемо. Я вірю в наших воїнів і щодня молюся за їхнє здоров'я та мирне небо над нами.