Я із Харкова. У мене двоє дітей. Я спала у своєму ліжку, у своїй квартирі, не розуміла що робити. Розбудила дітей, пояснила їм, що війна. Попросила, щоб вони зібрали необхідні речі. 

До найбільших труднощів у воєнний час я б віднесла власний страх. Хоча мені пощастило, на власні очі нічого страшного я не бачила. Я читала, бачила в новинах. Найважче було подолати власний страх і вирішити для себе що далі робити: залишатися чи виїжджати. 

Ми вирішили виїхати через тиждень від початку війни. Ця дорога була дуже страшною для мене. Потрібно було подолати себе, зрозуміти який шлях обрати. А ще, коли почала отримувати повідомлення від наших захисників і від їхніх дружин і це було страшно. Це досі страшно. 

Нестачі продуктів я не відчувала. Нас було багато, кілька родин об'єднались. Більше я відчуваю нестачу світла зараз. В принципі, всі проблеми  можна було пережити і подолати. 

Ми зібрали всі теплі речі, сіли в машину і поїхали. Найцікавіше, що всі речі, які я нагребла для дітей, виявились маленькими. Жодна річ не знадобилась. З нами весь час наш великий пес. Тепер він гуляє тільки на повідку. Я думаю, що він дуже відчуває зміни. 

Я не знала, куди їхати. Їхала туди, де мені могли надати першу допомогу. Це були мої родичі у Павлограді.