Пегашева Катерина, 9 клас, Золочівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №4 імені Василя Вишиваного Золочівського району Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кармазин Лілія Омелянівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Від Золочева… до Золочева. Війна… Як раптово увірвалася вона у моє безтурботне життя, перекроївши Усе! Третій рік війни… а я все з жахом пригадую слова мами на світанку 22 лютого 2022 року: «Катрусю, біда!», здається, я одразу подорослішала.

І почався мій шлях в інше чуже і невідоме, життя. Це, дорога, повна болю і відчаю, страху і сліз моїх найрідніших. Це дорога від Золочева… до Золочева.

Лише у снах приходять до мене спогади про рідне місце Золочів, що на Харківщині. Місто Слабожанщина, де народилася, де пройшли дитячі роки, де пізнавала світ і мріяла про майбутнє. Але це і місце, де почула звуки вибухів, де на моїх очах згоріла хата сусідів, а звістки про смерть «розривали серце».

І почалося нестерпне життя: враз усе, що вчора здавалось важливим, втратило будь-який сенс. Найважливіше було вижити!!!

Пригадую, що це був час, коли молитва не сходила з вуст, а холод підвалу, в котрому ми ховались від вибухів, досі пробирає мене. Здавалось, що усі божеволіли від усвідомлення того, що можем ось-ось загинути. З кожним днем ставало все небезпечніше і надія на порятунок вмирала з кожною годиною. Єдине, що на той час гріло душу, це те, що поруч були найрідніші! Очі мами і бабусі якось вселяли надію.

Але вирватись з цього «пекла на землі» було майже неможливо. І лише неймовірні зусилля моїх батьків і Божа поміч вирвала нас з міста, що майже все було у вогняній пастці.

Якою ж складною була дорога… Перед очима стоять зруйновані будинки, спалені автівки, а найголовніше – біль, сльози, розпач, невимовне горе дорослих і малих, вдів і сиріт… А звістка про те, що на очах мого однокласника на шматки розірвало його бабусю, вразила мене у саме серце.

І почався мій шлях у невідомість. Тисячі людей на пероні Харкові, де кожен намагався втиснутись в евакуаційний потяг.

Це був потяг вщент переповнений, без освітлення, без води. Усюди, усюди були люди. Назви станцій були заклеєні. Їжі обмаль, питна вода закінчувалась. Але, без сумніву найстрашнішим було те, що ми дуже поволі плентатись невідомо куди, тобто ніхто не знав напрямку. Це був потяг за напрямом «Харків-Невідомість». Панувала тиша, лише зрідка схлипували старші або розривався дитячий плач.  

На душі було тривожно. З однієї сторони я втекла від звуків ракет у рідному Золочеві, а з іншої – у будь-який момент життя могло обірватись серед поля, бо могла наздогнати ракета.

І, отак, з тривого і неспокоєм, ми щасливо прибули на Захід України – Львів. Декілька днів поневіряюсь у таборі для внутрішньо-переміщених осіб… і життя привело мою сім’ю у Золочів. Це місто у Львівській області. Провінційне містечко, що славиться своєю аурою, архітектурою, замком (славна «Золота підкова»).

Але – найголовніше добрими людьми! І почалась у мене зовсім інша сторінка життя. Потрібно було влаштовувати побут, знайомитись з іншим менталітетом…

Щоночі надалі були тривоги, але вони дещо відрізнялись від тих, що вдома. Це був час ранньої весни. Навколо усе цвіло-буяло. Нова школа, привітання і тепла зустріч однокласників, допомога громади закрутила у вирі життя. Я почала потроху заспокоюватись, з’явились нові друзі, захоплення, почала мандрувати -  життя на Львівщині таки спокійніше. Ми з родиною почали займатись волонтерством.

Але як часто у своїх снах я повертаюсь у рідне місто! Як мрію пройтись його вуличками і з яким болем читаю новини про те, як ворог нищить і плюндрує його.

Напевно, тільки у казках чи то у фантастичних фільмах, може статись такий збіг: виїхала із Золочева у Харківській області – приїхала у Золочів у Львівській. Який символізм!

Життя потроху налагодилось. Але як часто у думках «приходить» рідне місто! Як мрію повернутись туди після Перемоги! Про це мої молитви, про це мої мрії…

Скоро 1000 днів цієї жорстокої війни… Війни, котра, перекроїла життя моєї сім’ї. Війни, котра вкрала мрії. Як-же ціниться тепер спокій! Як по-іншому я розумію вислів: «Спокійної ночі», «Мирного дня!». Здається, що я подорослішала за оті роки, за цей шлях від Золочева… до Золочева.

Нехай же швидше прийде Перемога! Нехай повернуться Усі, кого чекають! Нехай висохнуть сльози матерів і дітей. Миру і спокою тобі, моя зболена Україно!